Розділ V Демони лісу

Найманець витер з губ кров.

— Чого стоїте? — запитав він у них, — я сказав, щоб ви сідлали коней. Хутко.

— Усі, крім нього, — додав він, тицьнувши нагайкою убік Хоми, що помалу зводився на ноги, — він нехай зализує рани.

Вояки перезирнулись і, хвилину постоявши, подалися виконувати його наказ.

Через годину, загін, що складався з двадцяти озброєних шаблями і мушкетами вершників, зібрався біля замкової брами. Сільський війт сидів також у сідлі. І хоч тримався він осторонь від вояків, але видно було, що їх вид добряче збадьорив цього чоловіка.

— Ну що ж, показуй нам своїх мавок та лісовиків, — мовив до нього Казимир, — закладаюся, ці хлопці хутко наведуть лад в околицях.

Тут він кивнув убік замкової сторожі. Втім, сказавши так, найманець злукавив. Насправді Казимир був переконаний, що ці вояки не здолали б і п’яних селян, якби ті раптом зібралися в такий самий загін і кинули їм виклик. Можливо той, кого вперше в житті сьогодні назвали лицарем, хотів їх підбадьорити. Адже знав, що кожен, хто служить у замкові сторожі, також наслухався історій про таємничі зникнення в тутешніх лісах.

Війт смикнув коня за вуздечку і рушив першим. За ним подався увесь загін. Коні спершу пішли кроком, відтак швидкою риссю, і вже невдовзі Поморяни лишилось позаду. Казимирові кожен рух коня відбивався пекучим болем у грудях, куди, якусь годину тому, зацідив здоровезний Хома, але, зціпивши зуби, він терпів. Замкові вартові, яких той зневажав глибоко в душі, час од часу кидали на нього сторожкі погляди, в яких можна було прочитати одночасно страх і навіть легку ненависть. Показати свій біль — означало додати їм ще й упевненості.

Широка польова дорога поступово звужувалась і невдовзі привела до густого мішаного лісу.

Щойно вони опинилися в густій вологій тіні, війт озирнувся до Казимира й тихо промовив:

— Це тут.

— Покажи нам місце, куди пішли лісоруби, — відповів той.

Чоловік мовчки кивнув. За якусь милю-півтори, він звернув з дороги на значно вужчу стежку. Вершники по ній могли їхати тільки один за одним. Дрібна комашня й липке павутиння нестерпно лізли в обличчя та очі, доводячи до сказу і людей, і коней. За годину стежка привела на широку галявину з низькорослою травою і густими колючими зарослями. Посеред них лежало кілька зрубаних стовбурів, напівочищених від кори.

Казимир ще раз глянув на війта і побачив, що той зблід, наче смерть. По обличчю його градом котився піт, а очі були розширені, мовби хтось стиснув йому щосили живіт.

Найманець єхидно усміхнувся.

— Це тут водяться твої мавки? — запитав він.

Той знову кивнув.

— Якщо зараз побачу хоч би одну, то ввечері поїтиму тебе в шинку медовухою, доки тобі лізтиме в горлянку, — пообіцяв Казимир.

— Та й кожному з вас видам цілий гарнець доброї горілки, якщо впіймаєте тут якусь довговолосу потолоч, — гукнув він до замкових вартових.

Ті також не відповіли й тільки тривожно між собою перезирнулися.