Розділ V Демони лісу

Казимир зістрибнув з коня і пройшовся уздовж галявини. Поміж травою виднілися чорні випалені кола, де дроворуби розводили багаття. Всюди, звісна річ, було чимало людських і кінських слідів, але ніщо не вказувало на те, що тут відбулась сутичка. Бо ж навряд чи дужих озброєних сокирами чоловіків могли викрасти, наче дітей. Казимир вже розкрив рота для наступного жарту про те, що в цьому лісі водяться, либонь, не мавки, а дикі хвойди, коли ж його заглушило злякане кінське іржання. Коні сполошено затупцювали на місці, а деякі піднялися дибки. Одразу після цього залунала брудна людська лайка. Хтось із вартових лаявся найзавзятіше, добираючи останні слова, і не змовкав ані на мить. Втім у голосі його відчувався радше жах, аніж лють. Опинившись поруч з ним, Казимир оторопів. З трави стирчало кілька чималих обгризених кісток. А оскільки на них, окрім решток шкіри та м’яса, лишилися клапті одягу, то кістки, без сумніву, були людськими.

— Мавки, кажеш? — припинивши лаятись, звернувся вартовий до Казимира, — мавки, що їдять людей?..

Тепер уже змовчав найманець. Коні знову іржали й хропіли, і йому самому передалося відчуття жаху, що льодяною змією розповзлося від горлянки до серця. Казимир інстинктивно вихопив з-за поясу шаблю, хоч ворога перед собою не бачив. Йому подумалось, що ці демонські трофеї лишили тут невипадково. Очевидним було, що на цьому місці ніхто не ласував людським м’ясом. Кістки підкинули сюди з певною метою: зупинити, залякати, змусити ганебно втекти. Їх чекали... А якщо чекали, то щось має статися.

Найманець поволі роззирнувся. Замкові вартові, більшість з яких так і залишилися сидіти в сідлі, марно намагалися заспокоїти коней. Війт, впавши навколішки, молився. Легкий, навіть приємний вітерець гуляв поміж кущів і трав, дещо освіжаючи спітнілі обличчя. За галявиною починалася стіна лісу... Отже будь-хто, перебуваючи там, міг бачити їх усіх, як на долоні.

— Треба забиратися звідси, — проскиглив той, хто перед тим лаявся, — інакше з нами буде те саме...

Тут він ще раз вказав Казимирові на свою знахідку. Той мимоволі пригледівся і навіть порахував кістки. Їх було п’ять. П’ять обгризених гомілок, що, очевидно, належали колись трьом людям. «Чому п’ять, а не шість? — подумалось найманцю, — хтось був одноногим? Адже в кожної людини по дві гомілки. Чи, можливо, шосту не обгризли, тому й не підкинули сюди? Чи ще якась причина?..».

Раптово стих вітер, і сонце припекло ще дужче. Зазвичай, так буває перед дощем, тому Казимир звів очі догори, шукаючи там грозові хмари, що могли б стиха підкрадатись, наче злодії, однак небо було чистим, як душа немовляти... По обличчю найманця рясно заструменів піт. Він втер його рукавом сорочки, на якусь мить закривши собі вид. Коли ж знову глянув перед собою, то з жахом побачив, як просто на них падає велетенська сосна. Тріскотіння деревини, крики якихось птахів і людські розпачливі голоси змішалися в одну диявольську мелодію. Віковічне дерево важко опустилося на землю, поховавши під собою кількох вершників разом із їхніми кіньми. У тих, хто вцілів невідомо звідки полетіло каміння, нещадно розбиваючи воякам незахищені голови. Хтось, рятуючись, упав ниць і принишк у траві, а хтось (щоправда, таких було значно менше) заховався за своїм конем і спробував зарядити мушкета. Втім, оскільки каміння летіло звідусіль, годі було збагнути де ворог, а отже ніхто й не знав куди стріляти. Очевидним було тільки, що він за деревами.

Врешті невідомі нападники перестали жбурляти каміння, і поранені вояки застогнали ще дужче. Казимир, якому камінь тільки трохи подряпав щоку, миттю вскочив у сідло.

— До шабель! — наказав він тим, хто вцілів і, пришпоривши коня, рушив у напрямку лісу.

Очі знову заливав липкий піт, але ще більше сліпила злість. Лише перетнувши галявину і опинившись в духітливій тіні дерев, найманець зрозумів, що кинувся на невидимого ворога сам. Ніхто не подався за ним слідом. Озирнувшись, Казимир побачив, як замкові вартові боягузливо тікають з галявини, ледве допомагаючи пораненим і лишаючи вбитих.

— Сюди, заячі серця! — гунув він їм і від безсилої люті розітнув шаблею повітря, — поверніться, падлюки!

Втім ніхто з них його не почув. Або ж вдав, що не почув. Вцілілі люди втекли на вцілілих конях так швидко, що Казимир не встиг підібрати для них ще одного лайливого слова. Лють його закипіла всередині ще дужче, коли він збагнув, що й самому йому слід рушити за ними. І якомога швидше. Жодного з тих, хто пригостив його загін каменями, він не бачив. Проте це не означало, що невидимий ворог подався звідси геть.

Казимир знову вдарив коня і вже збирався виїхати назад на галявину, аж раптом відчув, що кінь провалюється задніми копитами кудись униз. Тварина злякано заіржала, а вершник в останню мить зумів вискочити з сідла і вхопитися руками за край величезної вовчої ями. Нещасний кінь опинився на днищі й миттю сконав на загострених палях, що пронизали йому круп і горло. Хтось ухопив Казимира трохи вище ліктів і витягнув з ями нагору. Та перш ніж він устиг роздивитися, хто це був, як отримав сильний удар в живіт, від чого в одну мить знепритомнів.

Здалось, минула ціла вічність, перш ніж відчуття знову почали до нього повертатися. Найперше, тіло найманця пронизав гострий біль, мовби хтось поволі нанизував його на довжелезну голку. Він лежав долілиць і, спробувавши поворухнутись, зрозумів, що руки його міцно зв’язані за спиною. Звідти, десь із туго перетягнутих мотузкою зап’ясть, біль і починався.

Казимир обережно повернувся на бік, спершись на ліве плече і стегно. Довкола нього панував напівморок, а в ніздрі вдарив їдкий сморід. Такого жахливого смороду він ще в житті не відчував... Це було щось середнє між тим, як смердить напіврозкладений труп і застояне болото. До горла підкотилась нудота, і Казимир міцно зціпив зуби. Не слід було зараз, ще не зрозумівши, де він є, привертати до себе чиюсь увагу.

Простір довкола виявився сирою запліснявілою, однак досить великою печерою. Поруч з виходом, який сірів за кроків десять, палахкотів смолоскип. Вогонь відкидав яскраві плями світла на оголене чоловіче тіло, що висіло вниз головою. Руки були опущені вниз і легко погойдувались. Важко було сказати живий цей бідолаха чи мертвий. Напруживши зір, Казимир намагався прочитати це на його обличчі, проте марно. В спогляданні минуло кілька хвилин, а може й більше, оскільки полонений ще не відчував, як слід часу. Він вже хотів спробувати підвестися, але тієї ж миті до печери хтось зайшов. В’язень принишк і ще дужче напружив очі. Здавалось, врешті-решт від таких зусиль вони вилізуть йому кудись на лоба.

Силует прибулого виглядав незграбним, але пересувався той на подив безшумно. Обійшовши довкола підвішеного, незнайомець зупинився й кілька секунд постояв навпроти нього. Можливо, він, як і Казимир, хотів дізнатися живий той чи мертвий. Проте, вже в наступну мить, сталося те, від чого в найманця похолола кров у жилах. Діставши з-за поясу велетенського ножа, незнайомець заходився орудувати ним над підвішеним. Тієї ж миті бідолаха закричав... Він виявився ще живим і, можливо, навіть міг розгледіти, як у руках мучителя з’являються шматки його шкіри.

— Господи милосердний, — прошепотів Казимир, — Господи милосердний...

Найманець, чиїм ремеслом були кров і війна, не міг дивитися на цю диявольску екзекуцію. І, видно, Господь, пошкодувавши його, вдруге за сьогодні позбавив свідомості.

Коли Казимир знову відкрив очі, то зрозумів, що досі лежить на лівому боці і бачить перед собою ту саму частину печери. Підвішеного полоненого вже не було, і, що з ним вчинили далі, найманець міг тільки здогадуватись.