Розділ XII Любов і смерть у світі живих

Любов і смерть у світі живих

Любов довготерпить...

Кор. 13:4

В маєтку Сененських у Поморянах вже третій день панувала метушня. Прибирали й облаштовували кімнати для поважних гостей та готували частування. Агата сама наглядала за приготуваннями, аби все було виконано якнайкраще. Крім того, Казимир повідомив у своєму листі, що окрім поважних гостей, під стінами замку стануть табором три десятки найманців, яких він особисто відібрав у Львові, як і обіцяв господині.

Усі прибули надвечір, і замкова варта прочинила ворота. Костянтина Корнякта, венеційського консула, Домініка Гепнера, Христофа та Ореста одразу було запрошено до столу у замковій залі, де їх урочисто зустріла пані Сененська. Агата виглядала дещо схвильованою такою кількістю поважних львівських гостей, проте ця схвильованість робила її ще вродливішою. Господиня усміхалася, намагалася приділити уваги кожному, і присутні чоловіки, що всю дорогу майже не розмовляли один з одним, раптом стали балакучими й товариськими. Корнякт сипав жартами, Орест без упину підносив келихи за здоров’я пані Сененської, і навіть Антоніо Массарі, здавалось, зміг забути свою ненависть до першого і нелюбов до другого. Стриманими залишились тільки Гепнер і Христоф, хоча й вони почувалися тут значно краще, ніж у Львові. Спостерігаючи за ними всіма, Казимир не міг повірити, що тиждень тому ці люди безжально спершу отруїли, а потім порубали на шматки цілий загін Сірого Братства.

— Ми також тепер братство, — вирвалось у нього десь посеред застілля, — хочемо ми цього, чи ні, але нас відтепер також поєднує спільна таємниця і спільно пролита кров.

В залі запанувала тиша. Можливо, всі змовкли тому, що також це усвідомили, а можливо, побоювались, що Казимир зараз розбовкає зайве, хоча зі сторонніх серед була тільки пані Сененська.

— Радше спільна ціль, — промовив Гепнер, — ми тут, зрештою, тому, що збираємося звільнити околиці Поморян від тих чудовиськ стридів.

— Зізнатися, я не сподівалася, що моєму другові Казимиру вдасться знайти таку підтримку у Львові, — промовила Агата, — тому для мене велика честь приймати в своєму скромному домі таких лицарів.

Від цих слів у присутніх, здавалось, от-от виростуть крила.

— Це для нас велика честь служити вам, дорога пані, й стати на захист тутешніх земель. Зрештою, Галіція — наш спільний славний край, — урочисто промовив Корнякт, і решта гучно його підтримали, піднісши догори келихи.

В якусь мить Христоф відчув, як хтось смикає його за рукав. Озирнувшись, він побачив дівчину-служницю, що, низько йому вклонившись, попросила піти за нею. Застілля було в розпалі, тому ніхто не зауважив, як той встав зі свого місця й вийшов із зали. Дівчина вивела його на подвір’я, де під розлогим дубом, на них вже чекала незнайомка у чорній сукні. Підвівши Христофа до неї, служниця мовчки залишила їх самих. Як і належало, чоловік шанобливо вклонився.

— Дякую, що прийшли, пане Христофе, — сказала вона, — і даруйте, що відірвала вас від бенкету.

— Пусте, — відповів той, — зізнатися, я й сам радий вдихнути свіжого повітря.

— Мене звати Йоанна, — продовжила жінка, — я кузина пані Агати Сененської...

Тут вона зробила паузу мовби для того, щоб співрозмовник міг уважніше роздивитися її обличчя. Бліде, з невиспаними очима, проте не позбавлене краси.

— Маю за честь з вами познайомитись, — відповів той.

— Кажуть, разом із вами в замок прибула маленька дівчинка на ім’я Франциска, якою опікується монах. Чи це правда? — запитала Йоанна.

Дещо насторожившись, Христоф, однак, відповів ствердно: