Розділ V Демони лісу

— От нехай пані Сененська прийде сюди і нам накаже, — відповів той самий голос, після чого вояки реготнули й повернулись до перерваної гри.

— Вона сюди не прийде, — крізь зуби процідив прибулий, — від вашого смороду тут і кінь би впав.

Чоловіки вдруге відволіклися. Здоровезний, як скеля, бородань підвівся з-за столу й наблизився до Казимира.

— Слухай ти, панночко, — дивлячись на гостя згори вниз, промовив він, — забирайся краще звідси під три чорти. Бо запхну тебе своєму коневі в сраку. Там, кажуть, смердить ще гірше.

Гравці зайшлися таким гучним реготом, що затряслися стіни, а в Казимира заклало в вухах. Дочекавшись, доки вони замовкнуть, гість коротко мовив:

— Усім сідлати коней.

— Ти не розчув? — здивувався бородань, — я сказав — під три чорти!..

— А я сказав сідлати коней! — перебив його Казимир, хоч відчував, що добром це не закінчиться.

Передчуття тієї ж миті справдились: бородань, втративши терпіння, щосили зацідив йому кулаком в груди. Казимир відлетів на добрих два кроки і, прочинивши спиною двері, в які щойно зайшов, гепнувся в багнюку поруч із порогом. Дихання здавило так, мовби хтось ухопив його руками за легені, викручуючи їх, ніби старе ганчір’я. Найманець вже навіть подумав, що таким і буде його кінець, коли перед очима почало трохи світліти. Перше, що він побачив перед собою, прийшовши до тями, — була пика бороданя, який навис над ним і єхидно усміхався. Позаду нього скупчилися інші гравці, що поглядали на Казимира з-за його спини.

— Живи-и-ий... — протягнув хтось чи то з полегшенням, чи то з розчаруванням, — а ми вже гадали, Хомо, що ти його на той світ спровадив... Б’єш, як молотом.

— Подякуй, що не в голову вперіщив, — прорік Хома Казимиру, який вже потроху намагався звестись на ноги, — розвалив би твою довбешку, як маківку.

На цих словах він повернувся до нього спиною і разом з іншими рушив назад до казарми. Однак здоровань і не підозрював, що з такими, як він, Казимир вже не раз мав справу. Цей чоловік, що так несподівано з’явився в Поморянському замку, був найманцем. А отже двобої були його хлібом. І саме для таких випадків, Казимир тримав дещо в своєму чоботі...

— Ану, повернися, стерво... — промовив він, звівшись на ноги.

Голос його досі був здавлений, а на губах пінилася кров.

Коли Хома озирнувся, Казимир тримав у руках невелику скручену в кільця бойову нагайку. Такою часто послуговуються степові народи або вільні козаки в Дикому Полі. Нею не б’ють коней, бо серед густого плетива заховане гостре залізо. Така лише для герцю.

— Он ти як, — грізно мовив бородань і витягнув з-за поясу ножа, — гаразд, буде по-твоєму...

Тримаючи свою зброю лезом вниз, він рушив прямісінько на Казимира. Тієї ж миті хльоснула нагайка, і ніж полетів у калюжу. Хома люто заревів. Правиця його густо залилася кров’ю. Першим же ударом найманець добряче здер йому шкіру і, хтозна, може й зламав кілька пальців.

Втім це був лише початок екзекуції. Щойно Хома спробував знову піти в наступ, цього разу вже з порожніми руками, як отримав такий самий безжальний удар в обличчя. Впавши на коліна, він завив з болю і спробував захиститись руками від наступних ударів, проте марно. Вправно орудуючи своєю змієподібною зброєю, Казимир за хвилину перетворив його сорочку на криваві лахміття, з-під яких стриміли шматки розсіченої шкіри. Врешті Хома благально підняв догори руку.

— Годі... — прохрипів він, — прошу тебе...

Піднята рука тремтіла, мов у пропасниці. Казимир зупинився і спробував віддихатись. В грудях ще боліло, але злість уже перейшла. Він обвів поглядом решту вояків. Ті стояли, роззявивши роти, і з острахом поглядали нього.