Розділ X Острів Асмодея

Острів Асмодея

...мені треба в пекло. Але я залюбки візьму з собою твій поцілунок.[51]

Г. Гессе. Степовий вовк

Софія відчувала, що сон вже сьогодні до неї не повернеться, проте вперто не хотіла розплющити очі. Так, мовби лежачи з заплющеними очима, могла накликати свій сон знову. Ніч не принесла її тілу анітрохи відпочинку. Здавалося, втома тепер була ще більшою і пекучішою, аніж звечора... Хоча Софія й не могла впевнено сказати, яка зараз пора дня — ще ніч, вже ранок чи знову вечір.

Врешті, повіки її неквапно піднялись догори. Жінка побачила перед собою високу склепінчасту, як у храмі стелю, що збігала ввись кам’яними ребрами різьблених і оздоблених золотом арок. Втім, це не була стеля храму. Точніше, християнського храму... Софія добре знала, що це був храм зла. Чи не найбільшого на землі.

Зібравши сили, вона поволі підвелася з ложа. Страшенно пекла шкіра на спині, десь біля шиї. Отже, він знову залишив малюнок на її тілі... Щоночі їй вдавалося знечулити себе своїми відьомськими вміннями, аби він пестив, робив боляче і проникав лише у її тіло, але не в неї саму. Втім, після того, як цей демон вгамовував свою пекельну пристрасть і відчуття до неї поверталися, Софія помічала на шкірі нове зображення. Часто воно ще кровило і завдавало нестерпних мук... От як зараз. Тільки вона не бачила, який малюнок болів їй цього разу. Містична потвора, квітка чи якийсь пекельний знак.

Іноді Софія намагалася пригадати, яким чином потрапила в полон, а потім стала коханкою Короля болю. Того самого таємничого й могутнього вельможі, за яким колись, будучи ще дівчиськом, спостерігала у венеційському палаці зі свого сховку того, що міг наказувати найсильнішим монархам світу.

Попрощавшись в Познані з Христофом, Софія спробувала знайти для себе в тому місті яку-небудь службу. Її взяли допомагати на кухні в Середмісті, і вона, отримавши врешті дах над головою, їжу й сяку-таку платню, старалася як могла. Тут вже й свататись до неї почали. Молодий коваль і місцевий рибалка-вдівець запалали до Софії пристрастю й понад усе хотіли бачити її своєю дружиною. Дійшло навіть до бійки. І вже в той час, коли вона мала б обрати між цими двома собі чоловіка або з нічим спровадити обидвох, Софія дізналась, що монастир неподалік міських мурів оточили люди, одягнені в сіру барву. Від цієї звістки в неї схололо серце і вона почала поспіхом збиратись. За якусь годину Софія вже була поза містом, бредучи кудись навмання, лиш би подалі від Сірого Братства.

За кілька тижнів разом з купцями вона дісталася Гданська. Тут знову довелося ламати собі голову, як заробити хліба, але тепер Софія і не думала гнути спину на службах. Згадавши про свої відьомські вміння (хоч по щирості й ніколи про них не забувала) жінка ворожила морякам у порту, що відправлялися в далеке плавання, продавала заговорене зілля тим, хто страждав від нерозділеного кохання, а також лікувала від різноманітних болячок та сверблячок, які, бувало, допікали міщанам. Гроші за це отримувала кращі, аніж працюючи на кухні, хоча й ризик був більший. За чарівництво можна було втрапити й на вогнище.

Та сталося дещо гірше. Одного разу в порту до неї сам підійшов високий худорлявий чоловік, одягнений в капітанську одіж, і попросив розповісти, що чекає на нього в плаванні. Він торкнувся її руки, і Софія похолола з жаху. Посеред літа його пальці були холодні, мов шматки льоду. Зате в очах незнайомця горіло полум’я, мовби це були не очі, а вікна в пекло.

Софія спробувала кинутись навтьоки, але ноги підкосились, і вона безсило впала на землю до його чобіт. Незнайомець хвилину дивився на її нерухоме тіло, а тоді простяг над ним долоні. В наступну мить, якась невидима сила підняла її з долу і притягнула до нього.

— Ти відьма, а отже мусиш бути зі мною, — промовив він.

Того ж дня вона опинилася в його палаці на острові посеред моря, гостроверхому, збудованому просто посеред скель, до яких боялися наближатися кораблі з найвідважнішими капітанами на борту.

Для тілесних забав у демона були два окремі покої. В перших його обраниця відчувала неземну насолоду. Тут були квіти, курилися пахощі, які шалено збуджували, солодкі фрукти з далеких земель і шовкова постіль. Жоден чоловік ніколи не подарував Софії навіть сотої частини тих насолод, які вона відчула тут. Хвилі блаженства пробігали її тілом, як морські хвилі пробігають від горизонту до берега. Вмираючи від сорому, вона хтиво, як кішка, вигиналася і благала ще...

Другі були призначені для болю. Тут, після насолоди, жінки, яких обирав господар палацу, зазнавали пекельних страждань... Саме тут на їхніх тремтячих тілах він гарячим залізом випікав свої химерні знаки.

При згадці про цю кімнату Софія здригнулась. Як же добре, що він досі не зауважив її вміння відсторонюватись від свого тіла й впадати у безпам’ять під час його диявольських втіх.

Цікаво, хто всі ті інші, що були до неї? Де вони тепер? Чи вдалося котрійсь вижити? І що чекає на неї?..

Софія хитнула головою, мовби відганяючи лихі думки, і звелася врешті з ліжка. В одній сорочці вона підійшла до вікна. Звідти, як завжди, виднілися ряди гострющого каміння, за яким тягнулося сіро-зелене море. Здалеку насувалися грозові хмари. От-от мав розпочатися шторм. Софії подумалось, що навіть якби вона дивом втекла з цього диявольського палацу, то найпевніше б загинула десь на безлюдному березі. Від безвиході охопив відчай, а з очей хлинули сльози.

Піднісши до обличчя долоні, вона з раптовою несамовитістю вп’ялася у нього нігтями і задоволенням відчула, як по шкірі потекла кров. «Я збожеволіла, — промайнула в неї думка, — ось що стається з усіма його наложницями». Вона відірвала руки від скривавленого обличчя і голосно засміялась.