Розділ I Дивні постояльці

Дивні постояльці

Вона шукає пропащі душі і зміцнює,

Просить ласки й осягає її,

Святіша від Вірсавії.

Св. Епіфаній[1]

Шалені пекучі вітри терзали Малопольщу влітку 1572 року. Вони були сильними настільки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вітрах завжди чекають бурі, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але її не було. Тільки дерева виривалися з корінням, і залишені десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усі найближчі околиці.

«Не на добро...», — скрушно хитали головою старці, насмілюючись хіба вистромити носа зі своїх осель. Час від часу знадвору чувся глухий стукіт в стіну. Це вітер люто жбурляв у неї чимось, що підняв із землі подекуди за кілька стай[2] звідси. Шмат деревини, сідло, заступ, якесь нещасне козеня або навіть теля могли прилетіти будь-якої миті і звідки завгодно. Так тривало вже третій день.

І стільки ж часу у заїжджому дворі, що знаходився за два дні дороги до Кракова, не було нових постояльців. Були ті, що через вітри не могли їхати далі, але й перестали платити господарю за нічліг. Втім власник двору, попри збитки, усе ж мав і вигоду, оскільки задурно своїх гостей не годував, а ті, радше з нудьги, аніж з голоду, їли й пили багато.

Один із них, на ім’я Христоф, наказував приносити їжу й питво йому до кімнати, сам з’являючись серед цих своїх друзів по нещастю вкрай рідко. Хоча й невідомо було, чи він так само, як і решта, поспішав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудої чорнявки, котрій також знайшлося місце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну діряву ковдру, вона солодко дрімала, підклавши долоні під праву щоку. За вікном люто свистіли вітри, яких, здавалось, було там тисячі, і кожен з них мав свій голос, мов у якомусь диявольському хорі, проте вони наче заколисували цю жінку. Жодної тривоги, жодного неспокою не було на її обличчі, а отже й у її снах.

Христоф, умостившись на стільцеві біля вікна, за яким сірів полудень, не зводив з неї очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь її обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, і дослідити поглядом клаптики оголеного тіла, що виднілися з-під ковдри. Хоч, можливо, він чекав пробудження цієї жінки, не бажаючи будити її сам.

Раптом, він зачув чиїсь притишені голоси за дверима і незграбні кроки кількох пар ніг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихіше. «Авжеж, — подумалось йому, — тим роззявам давно цікаво хто я, хто ця жінка, чим ми тут займаємось і чому не виходимо на люди... Що ж, зараз будуть знати».

Чоловік звівся на ноги і нечутно підійшов до дверей. Хвилину почекавши, він різко повернув ключ у дверях і щосили смикнув їх на себе. За ними виявилось три здивовані мармизи, що належали трьом захмелілим чоловікам, ззовні схожих на волоцюг через свій до краю занедбаний одяг.

Двоє з них, що надмірно спиралися перед цим на двері, не втримали рівновагу і провалилися в кімнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подібними на двійко сполоханих свиней.

— Вітаю, панове, — промовив Христоф, спостерігаючи, як ті згодом мусили з навкарачок стати на коліна, дивлячись на нього знизу вгору, як на ікону або ксьондза, що приготував їм причастя.

— Е-е-е-е... курва... е-е-е... — відповів хтось із них.

— Хотіли тільки запитати, чи не потребує пан чогось, — єхидно промовив той, що лишився на ногах. А потім покосившись убік ліжка, хтиво додав:

— І пані...

— Ідіть в дупу. Усі троє, — коротко відповів Христоф.

— Ги-ги, — засміявся нахаба, — бачить пан, що ми тут всі в однаковому становищі. Нудно всім до смерті, а в пана он яка забавка...