Розділ VIII Коханка Короля болю

Коханка Короля болю

Де я, там і моя межа...

М. Павич. Хозарський словник

Кілька вершників промчалися по широкому тракту, здійнявши хмару куряви. Гвідо відвернувся, одночасно закриваючи рукавом сутани селянський кошик з лози, в якому спала дитина і, лише перечекавши доки вляжеться дорожня пилюка, вийшов зі свого сховку. До ручки кошика було прив’язано кілька гілок, що створювали тінь для маленької Франциски. Діставши з кишені хустину й змочивши її водою з бурдюка, монах обережно протер дівчинці обличчя. Дитина пхенькнула уві сні, але, на щастя, не проснулась.

Невдовзі, з того боку, куди помчав загін, з’явився вершник. Стримавши коня, він обережно під’їхав до воза, на якому знову вмостився Гвідо з Францискою.

— Довго ти, Христофе, — дорікнув монах.

— Трохи далі є заїжджий двір, — не звернувши уваги на закид, повідомив прибулий, — але треба поквапитись. Ті люди, що проїхали повз нас, також подалися туди. Побоююсь, що займуть усі вільні кімнати.

— Я можу спати і в стайні, — байдуже махнув рукою Гвідо, — аби лиш знайти затінок і годувальницю для Франциски. Бідолашка майже не їсть вже другий день.

— Може тому, що весь час кричить, — роздратовано сказав Христоф.

— Кричить, бо не має доброго молока, — різко відповів монах, — те, що ми купували в тутешніх селян, нікудишнє! Май же дещицю терпіння до цієї бідолашки.

— Гаразд, поїхали...

Гвідо взяв до рук вішки і, цьвохнувши коня, рушив слідом за вершником. Через годину вони зупинилися біля заїжджого двору.

Годувальницю для Франциски вдалося знайти швидко. Дебела сільська молодиця з величезними налитими грудьми на диво вміло й обережно взяла на руки дитину і, лагідно промовляли до неї, завченим рухом вивільнила зі спітнілої сорочки крупний брунатний сосок і підсунула його до дитячих вуст. Гвідо, що не відходив від Франциски ані на мить, мов заворожений спостерігав за цим дійством, не в силі відвести очей. І лиш тоді, коли жінка кинула в його бік глузливий погляд, відвернувся до вікна, червоний на обличчі, ніби варений рак.

За вікном монах побачив Христофа, що, стоячи в затінку, уважно придивлявся до чужих прив’язаних коней, яких ще не встигли розсідлати або вже засідлали. Щоправда, для стороннього ока могло здатися, що цей чоловік просто дивиться кудись вдаль, але Гвідо добре знав, що той уважно вивчає саме коней та їхню упряж. За ці кілька днів, які він провів у дорозі з людиною із далекого Лемберга, монах зрозумів, що Христоф такою ж мірою наділений шляхетністю та сміливістю, як і рисами, котрі його насторожували і навіть відлякували. Зокрема, він помічав у ньому якийсь ненаситний авантюризм, що, мов жадібний звір, вимагав поживи. Львів’янин будь-якої миті готовий був стрімголов кинутись у вир найсумнівніших пригод, які обіцяли б йому ще щось, окрім смертельної небезпеки й ран: славу, тілесну насолоду або гроші...Гвідо помітив, що цей чоловік буває жадібним і дріб’язковим. За час їхньої подорожі з Познані він часто нарікав на те, що змушений витрачатися на дорогу, їжу й житло з власної кишені. Монах, врешті, не витримав і виголосив довгу повчальну промову про гонор і благородство, а також про милість Божу, яка їм дісталася разом із їхньою місією. Наприкінці він також сказав, вклавши у слова все обурення, на яке тільки був здатен, що соромно очікувати за їхню службу покійному королю будь-яку винагороду, крім честі їхнім іменам та спасіння їхніх душ після смерті. У відповідь на ці слова Христоф тільки хмикнув, але надалі більше не скаржився.

Втім тепер, спостерігаючи за ним з вікна, Гвідо з однаковою впевненістю міг стверджувати як те, що цей чоловік хижо придивляється до коней і готовий, мов циган якийсь, їх викрасти, так і те, що він просто розглядає сідла, які справді були гарної роботи.

Що ж до самого львів’янина, то якби він знав думки свого друга, найпевніше посміявся б з них. В цю мить його насправді не цікавили ані коні, ані сідла, однак він думав про вершників. Тобто про шістьох чоловіків, які також зупинилися тут. Найпевніше, це був той самий загін, що обігнав їх по дорозі.

Ці шестеро носили схожу барву, як ті зарізяки, з якими він зіткнувся в Кракові і які нещодавно тримали в облозі монастир. Та незважаючи на те, що про зникнення Франциски з обителі абата Купідури вже либонь стало відомо їхнім зверхникам, а отже за ним і братом Гвідо, найпевніше, полюють, ці люди, проїхавши повз них, не зупинившись. Можливо, не помітили... А можливо, й не знають нічого про події, що розігралися під стінами монастиря. Не відають нічого про королівську дитину, про Христофа, а мають окреме завдання.

Найрозумнішим здавалося вирушити звідси геть, щойно дитя втамує свій голод. Та, по-перше, коні Гвідо й Христофа були змучені й навряд чи змогли б швидко подолати шлях до наступного заїжджого двору, а за кілька годин вже мала настати темрява... По-друге — львів’янина долала цікавість. Куди прямують ці люди? Що охороняють або що везуть? Це мало б бути щось цінне, якщо їх аж шестеро.

Неподалік кухні він побачив худорляву дівчину, що поралася по господарці. Він гукнув її, попросивши підійти. Та неохоче покинула свою роботу і наблизилась до нього. Трохи схиливши голову на бік, дівчина підозріло глянула на незнайомця, мовби намагаючись вгадати його наміри.