Розділ V Демони лісу

Вона сіпнулась від раптової думки, як від різкого болю, і завмерла на місці.

— Скажіть, Казимире, — промовила Йоанна, пильно дивлячись йому в очі, — а ви часом нікого не помітили тоді, коли опинились в моїх покоях?

Найманець похитав головою.

— Ні, нікого...

Казимир, звісна річ, добре пам’ятав моторошну постать, з якою несподівано зіткнувся тієї ночі. Проте, сказати про це зараз Йоанні, означало б вселити в неї ще більший страх.

— От бачите, — гірко усміхнулась жінка і знову рушила повільним кроком убік замку, — я таки потроху втрачаю глузд... І все ж таки, дорогий лицарю, мене неабияк заспокоює те, що ваші покої знаходяться поруч з моїми. Відколи ви в них оселилися, я спокійно сплю.

Казимир відчув, як на цих словах, вона міцно стисла його руку.

В замку його вже шукали. Спітнілий захеканий слуга повідомив, що пані Сененська хоче негайно з ним зустрітися в Кутній залі. Казимир попрощався з Йоанною і хутко збіг сходами до замкового палацу. За важкими залізними дверима містився величезний передпокій, а за ним — простора кам’яна вітальня, де зазвичай приймали поважних гостей. Повернувши тут ліворуч, чоловік попрямував до внутрішніх дверей, за якими й містилася Кутня зала. Названо так її було тому, що дві стіни зали впиралися в кут оборонного муру. Звісна річ, з цього боку зала не мала вікон. Вікно тут взагалі було тільки одне, але досить велике, що виходило на подвір’я. Крізь нього Казимир на мить побачив Йоанну, з якою щойно попрощався. Жінка не поспішала досередини, а затрималась біля невеликого квітника, яким, видно, тут опікувалась.

Кутня зала виявилась доволі сирою. Очевидно, взимку, це було найхолодніше місце в палаці. З меблів тут знаходились дві велетенські скрині, на яких було вибито герб Дембно[34], до якого належала родина Сененських, масивний дубовий стіл і з десяток стільців. На стінах висіли схрещені мисливські рогатини і чорнюща оленяча голова з запліснявілими від сирості рогами.

Агата чекала на Казимира, нетерпляче схрестивши руки на грудях. Очевидно, шукали його вже давно. Окрім пані Сененської, в залі був ще присутній чоловік невисокого зросту, схожий з виду на селянина. Нервово позираючи на господиню замку й щойно прибулого Казимира, він м’яв у руках чималий солом’яний бриль та час від часу марно намагався пригладити скуйовджене чорне волосся з пасмами сивини.

— Нарешті вас дочекалися, пане Казимире, — промовила Агата.

Найманець вперше бачив її роздратованою.

— Прошу вибачення, ваша милосте, — він покірно схилив перед нею голову.

— Ось цей чоловік — війт з Богутина. Це село за милю-дві звідси, — продовжила вона вже трохи стриманіше, — скаржиться, що там зникають люди...

Казимир пильно глянув на війта.

— Що означає «зникають»? — перепитав він у нього.

— Те й означає, вашмосць, — відповів той, — виходить чоловік або й декілька рубати ліс. Міцні дужі чоловіки... І не повертаються.

— Скільки таких не повернулося?

— За останній тиждень — десятеро.

Казимир перевів погляд на господиню замку.