Розділ V Демони лісу

Взявши його в руки, Казимир відгорнув край полотна і впізнав руків’я свого кинджала.

— Чому в ту ніч ви сказали пані Сененській, що цей клинок ваш? — запитав найманець, — і, до речі... як ваша рана?

— Рана дріб’язкова, — усміхнулась жінка, — поріз чи навіть подряпина.

Вона озирнулась довкола, мовби перевіряючи, чи немає когось, хто може їх підслухати.

— Проведете мене замку, пане Казимире? — запитала вона, — я збиралася якраз повертатись.

— Охоче, — відповів той і подав їй руку.

Вони звернули зі стежки, наскрізь просякнутою дощовою багнюкою, і неквапно пішли просто поміж дубами, ступаючи по м’якому опалому листі. Казимир несподівано спіймав себе на тому, що мимоволі розправив плечі, намагаючись триматися рівно й поважно, як і личило супутникові шляхетної пані.

— Мій чоловік, Бернард Заславський, безслідно зник понад рік тому, — мовила Йоанна, — усі це пов’язують з містичними подіями, що трапляються в тутешніх околицях... Ви вже чули щось про це, пане Казимире?

— Дещо говорила про них ваша кузина, — відповів той, — однак не вдавалася в деталі.

— Тоді детальна розмова ще попереду. Безперечно, Агата все вам розповість, і, гадаю, їй буде потрібна ваша допомога, — сказала Йоанна, — але зараз я про інше... Після того, як пропав мій чоловік, я почала боятися за нашу дитину. Не можу пояснити чому... Нерідко прокидалася серед ночі з відчуттям холодного жаху й кидалася до колиски. Мені навіть ввижався там хтось, хто простягав до мого сина довгі кістляві руки. Я готова була вбити цього незнайомця, задушити або роздерти голими руками, проте в останню мить він зникав.

Кожного разу я з полегшенням переконувалась, що моя дитина й далі лежить у колисці, окрім останнього випадку, коли ви, Казимире, відгукнулись на мої розпачливі благання про допомогу. В ту ніч, я побачила те, чого найбільше боялася: колиска виявилась порожньою. Моя дитина зникла... Можете уявити, який пекельний біль розривав у ту мить моє серце.

— Але, на щастя, страх ваш виявився марним, — сказав найманець, — з дитиною все гаразд.

— Так... — Йоанна усміхнулась і трохи помовчала, ніби дослухаючись до їхніх з Казимиром кроків.

— Ви запитуєте, чому я змовчала про кинджал? — за кілька хвилин продовжила жінка, — коли кинулась, благаючи про допомогу, то відчула, що ви не відмовите. А ця обставина з моїм пораненням була настільки безглуздою, що не хотілося надавати їй жодного значення.

— Чому раніше ви не попросили, пані Сененську поставити варту біля ваших покоїв? — запитав Казимир, — тим більше, якщо бачили когось у своїй кімнаті.

— По-перше, не довіряю замковій сторожі. Всі вони гульвіси і пройдисвіти...

— А по-друге?

— По-друге, не була переконана, що справді когось бачила. Не так просто проникнути в наш замок. Цілком імовірно, що незнайомець над колискою — це лише витвір моєї уяви. Найпевніше, Агата б подумала, що я з’їхала з глузду, горюючи за своїм чоловіком, — зітхнувши, сказала Йоанна.

— А тієї ночі, коли... коли поранились об мій кинджал, також бачили того чоловіка? — обережно запитав Казимир.

— Так, бачила, — знову помовчавши, відповіла жінка, — я, здається, навіть кричала вам, що в моїй кімнаті хтось є...