Розділ «Вдома»

– У госпіталі лежить, – поправила його Ганна. – Поранили його.

Василь Вовк ще раз подивився на жінку, мовчки пройшовся кімнатами, зайшов у комору, драбиною піднявся на горище, але оглянув його лише поверхово.

– Ну-ну, – тільки і сказав, повернувшись. – Тоді бувайте здорові! – І після паузи: – Поки що.

Сказав – і пішов, залишивши Ганну у неспокої.

Ввечері на сімейній раді було вирішено зголоситися до військкомату, що у Магерові. Іншого виходу ні Михайло, ні Теодор не бачили. Що його не погладять по голові за самовільне залишення госпіталю, Михайло чудово розумів, але батько вирішив все ж ризикнути.

Тому вже наступного дня Засмужні запрягли коней; жінки приготували великі клунки з маслом, сиром і сметаною; батько відрізав чималенький кусень сала (благо, недавно саме закололи кабанчика). Михайло востаннє поцілував жінку, мати перехрестила сина, і – поїхали.

Дорога до районного центру зайняла добрих дві години. Старий Теодор спеціально не підганяв коней, неначе хотів якнайдовше відкласти неприємну розмову з воєнкомом. Не знаючи, чи доведеться ще сьогодні зустрітися, усю дорогу говорили, неначе надолужуючи минулі втрачені роки. Батько розповідав про свій військовий досвід, син вставляв свої репліки, «опускаючи» того на грішну землю.

У самому Магерові Теодор Засмужний дізнався у першого зустрічного, де хата воєнкома. Йому показали на невеликий будинок на центральній вулиці. Перш ніж з’явитися у військкоматі, заїхали туди.

На подвір’ї зауважили досить-таки молоду жінку. Теодор подав Михайлові віжки, наказав чекати, а сам підійшов до жінки. Про що саме вони говорили, Михайло не чув, але господиня декілька разів кинула на нього косий погляд.

Видно, батько зумів переконати жінку, тому що він повернувся до коней і лише кинув синові: «Заносимо!» Михайло зіскочив з воза і, взявши клунки, заніс їх до хати.

– Я попереджу чоловіка, – наостанок сказала жінка.

У знайомому приміщенні військкомату, де Михайло вже був удруге, за столом сидів якийсь невідомий лейтенант, а вже знайомий воєнком майор Ситніков саме розмовляв по телефону. Те, що мова йшла про нього, Михайло зрозумів з косих поглядів майора. Нарешті той сказав: «Добре!» і поклав слухавку.

– Розказуй! – наказав Ситніков.

– Про що? – не зрозумів Засмужний.

Він переконав батька, щоб той залишився назовні.

– Ну, чого ти тут, а не на фронті, де інші.

Михайло ще дорогою вирішив, що саме говоритиме Ситнікову, тому спокійно, без зайвих подробиць розповів свою історію.

Офіцери вислухали спокійно, не перебиваючи, лише Засмужний помітив, що Ситніков не проявляє ніяких емоцій, зате інший, лейтенант, сидить неначе на гарячій пательні.

– Та ти знаєш, що у військовий час за таке я маю право тебе розстріляти у цьому-таки кабінеті? – озвався лейтенант, коли Михайло закінчив розповідати. – За дезертирство.

– Та я не з передової пішов! – виправдовувався Засмужний. – З госпіталю, де лікувався. А там не вилікуєшся по-справжньому: їсти дають мало, воші.