Розділ «Вдома»

Весь у сіні, Кудрик мав кумедний вигляд. Іван з Михайлом виглядали не краще.

Обтрусилися. Щоб не виникало запитань, де провели ніч, зібрали з одягу все сіно. Нехитрий сніданок, проте, був значно смачніший за пресловутий «дріб-16», тому його з’їли увесь.

Лише зажевріло на сході, як втікачі покинули гостинних господарів, які на дорогу дали ще півбуханки хліба. Оскільки речовий мішок був лише в Халявки, він його і заховав.

Наостанок господар, який так і не назвався (як, зрештою, і не допитувався, хто вони такі) порадив «голосувати» на дорозі, може, якась машина і зупиниться.

Так вони і зробили. Через село проходила дорога, якою постійно курсували «полуторки». До Стрия (а мо’ і далі) вони рухалися напружені вантажем, накритим суцільним брезентом, а назад поверталися пусті. Цим і вирішили скористатися.

Дві вантажівки не зупинилися навіть на наполегливе махання руками. Водій третьої все ж загальмував.

– Вам чого? – грубо запитав він. – Хто такі?

– Ми з госпіталю, – виступив наперед Михайло Засмужний.

(Пов’язка на шиї Михайла красномовно підтверджувала його слова. Інші двоє – Кудрик і Халявка – мали інші поранення, і бинтів у них видно не було.)

– Ну і що?

– Ми їдемо у відпустку після поранення, – продовжував Засмужний.

– Куди?

– До Львова.

– А що ви маєте?

Халявка зняв з плеча речовий мішок, розв’язав і вийняв отриманий нещодавно хліб. Михайло подав його шоферові. Хліб був великий, пухкий, лише вчора спечений.

– І це все? – недовірливо запитав шофер.

– У нас більше нічого немає, – винувато відповів Кудрик.

– То ви хочете, щоб я взяв вас трьох за півбуханки хліба?

– Так.

– Та біс з вами, давайте.