Розділ «Вдома»

– Конфіскували наших коней. – У голосі старшого монаха чулися нотки жалю. – За законами військового часу. А цього залишили. Казали, що гармату він не потягне, а для їжі вже м’ясо застаре.

Так, розмовляючи, доїхали до Комарівки, де монахи звернули в ліс. А втікачі рушили дорогою далі.

На Добросині попрощалися з Іваном Халявкою, а самі навпростець через поля попрямували до першого хутора. Вирішили не турбувати нікого, тому день перечекали в залишеній на полі скирті. Коли вже добре стемніло, рушили додому. Засмужний довів Федора Кудрика до його хати, бо було по дорозі, а останній відрізок дороги подолав уже сам.

Поява сина і чоловіка серед ночі викликала у Засмужних справжню німу сцену. Вони вже про себе попрощалися з ним, не сподіваючись побачити знову, хоч кожного вечора гаряче молилися за його благополучне повернення. Скупі вістки з фронту не сприяли хорошим новинам.

Після обов’язкових у таких випадках обіймів, поцілунків батько наказав жінкам поставити щось на стіл, а коли Михайло з’їв все (при цьому мама, дивлячись, з якою жадібністю він їсть, не могла стримати сльози), сказав:

– Розповідай!

Михайло витер губи, перехрестився і почав розповідати. Його розповідь затягнулася допізна. Що далі говорив Михайло, тим ряснішими ставали сльози Пелагеї та Ганни, тим більше хмурнів Теодор.

– Так ми добралися додому, – спокійно закінчив Михайло.

– Так, – протягнув батько. – Іншим так не пощастило.

– А Дмитро?

– Живий. Воює в Польщі.

– А тут як?

– Та як – погано, – відповів Теодор. – «Стребки» не перестрівали?

– А це хто такі? – здивувався Михайло.

– Запроданці, – сплюнув батько. – Москалі прийшли, що тут робиться, не знають. От і придумали цю біду.

– А чому «стребки»?

– Та якесь там скорочення. «Істребительні отряди», чи як там. От вони і шастають селами, збирають позику, хлібопоставку…

– Так же робили поліцаї!

– А тепер ці. Тут ними керує Василь Вовк.

– Босняк? – здивувався Михайло.