Розділ «Несподівана розв’язка»

З несподіванки Теодор підвівся, поклав на стіл люльку, подивився на принишклу Пелагею, підійшов до сина і… дав йому запотиличника.

– Коли? – тільки і запитав.

– Влітку.

– На початку? В кінці?

– У серпні.

– Чуєш, мати, в серпні ти бабою станеш? – обернувся Теодор до Пелагеї. – От син сюрприз приготував! В армії служити не може, а як женитися – то найперший з братів.

(Батько мав на увазі Степана і Дмитра.)

– Що ж робити? – озвалася Пелагея.

– Що робити… А що тут вже зробиш? Наш син вже зробив. Прийдеться завтра купити в Мошка пляшку «Бачевського» і йти з нею до майбутніх сватів. Скільки там вже залишилося до Великого посту? Добре, що хоч свиню ще не закололи.

Теодор знову подивився на сина, і той в очікуванні нового запотиличника зіщулився.

Увесь грудень і січень Засмужні гарячково готувалися до весілля сина. У цих приготуваннях усі інші події відійшли на другий план. У Теодора не було ні бажання заглиблюватися у проведення плебісциту щодо української школи, ні тим більше причин не підписувати звіт про нього.

Звіт пішов нагору, а одразу після Стрітення Засмужні зіграли весілля. Правда, самі батьки були дещо незадоволені цим, але з різних причин: Теодор вважав (і не приховував цього), що синові ще рано женитися, 21 рік – не вік для цього, а Пелагея дещо обережно (як і кожна свекруха, зрештою) зустріла появу у своїй хаті невістки. Але вже з перших днів Ганна дала зрозуміти, що нічого міняти не збирається, тому лід неприязні зник одночасно із зимовою кригою.

Життя поволі налагоджувалося. Пам’ятаючи свій гіркий досвід, свекруха не надто запрягала до роботи невістку, зате Михайло працював за двох. Він встигав зробити і свою роботу вдома, і по найму, куди його запрошували інші. Іноді він ледве добирався до ліжка увечері, щоб із самого ранку знову піднятися до косовиці чи у ліс.

А в серпні Ганна народила здорового хлопчика. На спільній сімейній раді вирішили назвати його в честь діда, правда, на сучасніший манер – Федір. Він одразу ж став улюбленцем діда.

Теодор продовжував виконувати свої обов’язки війта, хоч і відчував, що над ним збираються хмари. Його діяльністю на посаді війта у повіті залишилися незадоволеними. Останнім аргументом став його підпис на звіті місцевого плебісциту. І Теодора викликали у повіт.

Те, що повернеться назад він вже не війтом, Засмужний знав, тому ще перед поїздкою налаштувався на такий розвиток подій. Сама ж відставка пройшла для нього безболісно. Дивно, але йому навіть не закинули його відверту проукраїнську позицію. Просто було сказано, що згідно розпорядження Варшави на території Польщі утворюється нова адміністративна одиниця – волость, яка об’єднуватиме декілька сіл. Кам’янка Лісна увійшла до Кам’янки Волоської з центром у Лаврикові, й управлятиме староста. У повіті не бачать його, Теодора Засмужного, на цій посаді. Йому, звичайно, вдячні за багаторічну роботу на ниві утвердження польської державності, але у подальшому більше не потребують його послуг.

Іншими словами – вигнали! І на тому спасибі, що не звинуватили у чомусь. Теодор Засмужний, не так засмучений, як розгублений, сів на бричку, дорогою купив газету і, давши коням можливість йти самостійно, заглибився у читання. Вже перша стаття зацікавила його. Вона називалася «Постріл на захист мільйонів». З неї Теодор дізнався про вбивство членом ОУН Лемеком радянського дипломата Майкова. У цей час у Львові відбувався суд над вбивцею, цей процес газети висвітлювали дуже широко.

Основним лейтмотивом суду була думка про відплату, яку здійснив Лемек у відповідь на голод за Збручем.

Засмужний пригадав собі, як на початку року до їхнього села докотилися чутки – напівправда-напівлегенда – про страшний голод у Великій Україні. Людям, які втекли від нього, не вірили, як не вірили багато чому. Саме тоді вперше почули дивне слово «колгоспи», і дітлахи всюди співали невідомо де почуту пісню:

Ні корови, ні свині,