Розділ «Клецко»

– Ну, давай, – змовницьки підморгнув Юрій. – Тільки так, щоб мама не дізналася.

Він підійшов до дерев’яної лавки, що стояла під малесеньким вікном, відняв кришку. Там загорнута у вишитий рушник – згадка про дім – лежала сімейна реліквія – стародавня книга. Поряд – невеликий згорток. Саме його взяв Юрій. Він розгорнув тканину і видобув на світло невеличку фотографію і ювілейний хрест. Це Юрій встиг забрати в останню хвилину, коли солдати виганяли їх з власної хати. Ризикуючи своїм життям, Юрій зміг пронести ці компрометуючі речі через усі поневіряння. Він твердо вирішив повернути нагороду власнику, а фотографія австрійського драгуна була потрібна малому Михайлику. Так він не забував про свого тата.

Після революції, пізніше названої Лютневою, зовні нічого не змінилося. Життя протікало наперед прокладеним руслом і, здавалося, ніщо не могло його змінити. Але дедалі частіше у староство зі столиці Росії Петрограда надходили розпорядження і накази, що староста, зрештою, перестав скликати людей, а натомість прибив на стіні староства великий щит, на якому вивішував усі новини.

Десь на початку квітня поруч наказів Тимчасового уряду з’явився папірець досі невідомої Центральної Ради. Незвичним вже було те, що текст написаний українською мовою.

Сум’яття селян підсилилося в червні, коли на щиті з’явився листок з Універсалом. Він свідчив, що Україна проголошується автономією.

– Що ж це виходить? – питав усюдисущий Гнат. – Що ми вже маємо свою державу?

Але зовні все було таким же, як при цареві. Війна тривала й далі, але листи з фронту вже не були такими безрадісними. У них з’явилася надія.

Десь там, далеко на півночі, у столиці відбувалися події, які потім розірвали цей світ, але тут, у подільському селі Клецко, про це мало думали. Люди дедалі частіше переживали за найближче майбутнє, а не за долю всього світу чи навіть невеликої його частини. Може, найбільше слідкували за подіями в державі галичани. Вони сподівалися на те, що ці події допоможуть їм повернутися додому.

Десь ближче до осені новини з Петрограда перестали надходити зовсім, зате Київ щодо цього був дуже плодовитий. Так селяни дізналися про ще один Універсал.

А у жовтні вони взагалі перестали хоч щось розуміти. До прикордонного села новини, якщо і доходили, то з великим запізненням, а особливо тепер, у час воєнного лихоліття і невизначеності у самій державі.

Початок листопада наповнився такими неймовірними чутками, що на них остаточно перестали реагувати. Так тривало б і далі, коли б староста, що вже перестав бути ним і виконував свої обов’язки швидше за звичкою, вкотре зібрав людей.

– Люди! – говорив він. – З великою радістю зібрав я вас сюди, щоб повідомити про величну новину.

– То, може, війна закінчилася? – вставив свої п’ять копійок Гнат.

– Не закінчилася, але вже не довго, – заспокоїв його староста. – З Києва прийшло повідомлення, що в Петрограді повалений Тимчасовий уряд.

Ця звістка бажаного ефекту не викликала. Повалений, то повалений. Одним більше, одним менше, яка різниця?

– Але це ще не все, – продовжував староста. – Центральна рада видала ще один Універсал, який я зараз вам прочитаю.

Він відкрив газету, що тримав у руці і почав читати:

– «1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До Установчих зборів України вся влада належить Українській Центральній Раді та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;