Розділ «Поїздка на фронт»

– Та яка обстановка! Мої, правда, пережили окупацію відносно добре. Тут нічого на Бога нарікати.

– Чому відносно добре?

– Принаймні усі живі. Правда, бабця померли, але їм було вже вісімдесят. Коней забрали ще австрійці, а корову – москалі. Але хоч живі залишилися. І москалі не забрали з собою, коли відступали.

– І багатьох забирали? – оживився Засмужний.

– Та не всіх силою забирали. Були такі, що пішли з ними самі. Це москвофіли, ті, що встигли стати православними.

– А забирали кого? – допитувався Теодор.

– Та не знаю я прізвищ! Тим більше камінецьких. Кажуть, забирали тих, у кого чоловіки були арештовані мадярами ще на початку війни.

Почувши таке, Теодор перестав смоктати люльку. Чомусь він одразу повірив, що це стосується його родини.

Зміну в настрої співрозмовника помітив і Баранець. І спробував заспокоїти.

– Не переживай так, – говорив він. – Ще не ясно, що було б гірше. Писали, що не встигли австрійці повернутися, як одразу повісили тих, хто співпрацював із москалями і не встиг чи не захотів виїхати. Можливо, це врятувало їх.

– Ти так говориш, неначе знаєш, що краще.

– В усякому разі я достеменно знаю, що після приходу німців ні у Любелі, ні в Кам’янці Лісній страт не було. Чого не можна сказати про інші села. Там жах, що творилося.

Слова Баранця дещо заспокоїли Теодора. Він знову взяв люльку до рота.

– Дай-то Боже!

– Та не переживай! Ну, хто залишився у тебе?

– Дружина з сином.

– То які проблеми? Кому потрібні жінка з дитиною?

– Дай-то Бог!

– А ти, значить, у свиті престолонаслідника, – сказав Баранець.

– Сильно сказано, – відказав Засмужний. – Гадаю, що Карл навіть не підозрює про моє існування.