Розділ «Поїздка на фронт»

І тут Засмужний згадав. Він дійсно бачив цього юнака в Любелі, куди час від часу приїжджав у справах чи просто на престольний празник.

Зустріти на незбагненних фронтових дорогах знайомого, майже односельця, було неймовірною удачею. Обидва потягнулися один до одного. Хоч у минулому, здається, такому далекому житті вони жодного разу не розмовляли (Тома був років на сім молодший Теодора), тепер не було ближчих людей, аніж вони.

Побачивши таку картину, стрільці відступили від них, даючи можливість землякам поговорити.

– Десь присядемо? – запропонував Теодор.

– Та хоча б ось тут, на колоді. – Тома кивнув на нерозрізаний на дрова стовбур на краю поля.

Він почекав, поки Засмужний сяде перший (як-не-як унтер-офіцер, до того з прислуги престолонаслідника), поспостерігав, як той розпалить люльку.

– Сідай, – показав на стовбур Засмужний, а коли той сів, запитав: – Давно з дому?

Відповідь його засмутила.

– Більше року, – відповів Баранець.

– Пишуть?

– Пишуть.

Якось дивно, всім корпусом, Засмужний обернувся до стрільця.

– Давно лист прийшов?

– Тиждень тому.

– Що там?

– В якому розумінні?

І Теодор коротко розповів про свої поневіряння.

– Я досі в незнанні, що з моїми, – закінчив він. – Де вони? Як вони? Що з ними?

– Я також нічого не знав, – признався Тома. – Довго. Майже рік. Мене призвали, а через десять днів у Любелі вже були москалі. Лише в липні зміг отримати з оказією звістку з дому.

– І яка обстановка? – запитав Теодор.