Розділ «Поїздка на фронт»

Тут Теодор лукавив. Потяг не тягнувся дорогою, а їхав досить-таки швидко, як на військовий час. А те, що на великих станціях відбувалися урочистості з нагоди прибуття престолонаслідника, то тут також нічого дивного не було.

Вже надвечір третього дня потяг нарешті зупинився на кінцевій зупинці – на залізничному вокзалі Тарнополя. Одразу ж по прибуттю Карл відбув у відведену йому резиденцію, а його супроводжуючі розселилися у казармах.

Зрештою виявилося, що престолонаслідник не спішить на фронт. Будинок, у якому його поселили, він перетворив на свою тимчасову резиденцію, де приймав представників з різних ділянок фронту. Що там відбувалося, про що домовлялися, ніхто достеменно не знав, адже навіть гауптман фон Шлосман не мав доступу до резиденції, не кажучи вже про Теодора, що не знаходив собі місця. Йому здавалося, що тільки він вибереться з цього Тарнополя, то одразу розв’яже всі свої проблеми.

У душі він розумів, що поїздка на фронт нічого не вирішить, тим більше що їхати доведеться у бік, протилежний до того, де розташований Львів.

Але будь-яке чекання, навіть нестерпне, коли-небудь та й закінчується. Закінчилося і це. 24 вересня у супроводі місцевих військових Карл сів в автомобіль, і кавалькада рушила на захід. Їхній шлях лежав до невеликого села Гнільче, що розкинулося на мальовничій місцині.

Причину, чому саме це непомітне село стало кінцевим пунктом поїздки престолонаслідника, Теодор зрозумів пізніше, коли остаточно освоївся з обстановкою. Для зустрічі гостя на полі на захід від села було вишикуване дислоковане у ньому військо. Теодор, що стояв віддалік, усе ж помітив деяку особливість цього війська. Навіть однострої солдатів відрізнялися від уніформи, що була на ґефрайтері Засмужному. Він, як зрештою і всі приїжджі, був одягнутий у новеньку синю уніформу, блискучі хромові чоботи і високе кепі.

Солдати, що вишикувалися на полі, не були схожі на жодне військо, яке доводилося відвідувати Засмужному, коли супроводжував гауптмана у короткочасних поїздках. Основою однострою була польова щучо-сіра уніформа австрійських піхотинців. На цьому, зрештою, вся схожість закінчувалася.

Замість звичного для піхотинців твердого солдати мали м’яке кепі; замість чобіт вони носили високі черевики, а гомілки ніг обв’язали обмотками з тканини.

Теодор Засмужний, що вже встиг натренувати око на цьому, одразу відзначив й інші особливості цього війська. На кепі замість звичних кокард з вензелем FJI вони мали відзнаки з левом чи тризубом й написом УСС і збоку виднілася синьо-жовта розетка, так звана «чічка», а стоячий комір прикрашали петлиці синього кольору, до яких додали жовтий кант.

Це був знаменитий легіон січових стрільців, який покрив себе славою у боях на горі Маківка в Карпатах. Буквально місяць тому його реорганізували в Перший полк УСС, на чолі якого поставили полковника Григорія Коссака.

Зараз він супроводжував престолонаслідника у його оглядинах сотні українських січових стрільців під командуванням сотника Дудинського. Карл повагом походжав між рядами виструнчених стрільців, час від часу зупинявся, кидав короткі фрази і продовжував обхід.

Усі, хто не стояв струнко (а це старші офіцери й особи, що приїхали з Карлом), уважно спостерігали за усіма рухами престолонаслідника. Ось він вкотре зупинився перед черговим стрільцем, щось його запитав. Той нерозуміюче подивився на Карла, потім перевів погляд на свого командира. Сотник Дудинський підбіг до престолонаслідника і, почекавши, коли Карл повторить своє запитання, миттю переклав. Стрілець зашарівся чи то від самого запитання, чи то від усвідомлення важливості моменту, все ж щось відповів. Видно, ця відповідь сподобалася Карлу, тому він поклав руку на плече, ще щось сказав і попрямував далі.

Теодор Засмужний напружився. Йому здалося знайомим обличчя стрільця, з яким розмовляв престолонаслідник, але ніяк не міг пригадати, де він його бачив.

Тим часом Карл закінчив з оглядом, забрав з собою усіх офіцерів. Стрільцям наказали розійтися.

Лише тепер Теодор зміг підійти до стрільця, обличчя якого йому здалося знайомим. Правда, того одразу ж обступили товариші, щоб висловити своє захоплення.

Поява австрійського унтер-офіцера дещо охолодила запал січовиків. Вони мовчки відступили в сторону, залишивши стрільця самого, і з цікавістю спостерігали за тим, що буде далі.

Подальші події стали для стрільців несподіванкою. Австрійський ґефрайтер зупинився перед відзначеним, уважно вдивився в його обличчя, від чого тому стало ніяково, і чистою українською мовою запитав:

– Я Засмужний Теодор з Кам’янки Лісної. Де я міг вас бачити?

Здивований тим, що почув рідну мову, стрілець примружив очі і відповів:

– Я з Любелі. Тома Баранець.