Розділ «Перемишль»

З боку Любелі з’явилися ворожі солдати, що розтягнулися у довгий ланцюг.

Російська армія, нарешті, їх наздогнала.

– Не стріляти! – голосно наказав лейтенант Шульц, а унтер-офіцери в окопах продублювали його команду. – Нехай підійдуть ближче. Щоб напевне.

Шульц, проходячи мимо Засмужного, зупинився, поглянув на нього і сказав:

– Постарайтесь залишитися живим. Після бою дозволяю відвідати своїх.

– Дякую, пане лейтенанте, – розчулився Іван.

Напруга зростала. Нерви солдатів були на межі, вказівні пальці, здавалося, злилися воєдино з курками гвинтівок; ось-ось хтось не витримає й почнеться канонада.

Але ні, витримали. Усі солдати були або з призову і вже служили у тому-таки полку, або досі перебували на військовій службі, тому новачків серед них не було й дисципліну знали всі.

Коли до ворога залишилося дві сотні метрів, пролунала команда «Feuer![24]». І шанці ожили. Перший залп був майже одночасний, і над Кам’янкою грянув грім. Було видно, як помітно поріділи ряди російських військ, але вони продовжували йти вперед.

Далі шанці стріляли самостійно, без загальної команди, чим, звісно, не повторили такого ж успіху, але вряди-годи куля австрійця та й знаходила свою жертву.

Все ж, незважаючи на втрати, наступаючі наближалися. Ось до них не більше ста метрів, і всім стало зрозуміло, що рукопашного бою не уникнути.

Командири не стали чекати, поки росіяни доберуться до окопів. Вони підняли своїх солдатів у штикову атаку.

Іван Засмужний не пам’ятав, як піднявся з окопу, що кричав, як біг вперед. Він не бачив, чи біжать обабіч його товариші, чи лише він сам. Виставивши перед собою гвинтівку з багнетом, він біг назустріч бородатому солдатові у зеленій формі, в кашкеті якого блистіла біла розетка. Іван вже стріляв у людей, напевне, і вбивав, але тепер доведеться зіткнутися з ворогом сам на сам. І вбити.

З несподіванки росіянин замість того, щоб виставити наперед рушницю з довгим штиком (а не коротким багнетом, як в австрійців), прикрив нею сонячне сплетіння. Засмужний, як вчили на тренуваннях, подався вперед, і багнет легко увійшов у живіт росіянину.

– Зачем? – лише видихнув той і повалився на землю.

Іван зупинився. Перед ним лежала перша людина, яку він точно знав, що вбив. І це сталося на порозі рідного дому. На душі стало так погано, що аж знудило.

– Поранений? – запитав унтер-офіцер, що пробігав поруч.

Іван зміг лише похитати головою.

– Тоді вперед! – штовхнув той. – Потім наблюєшся!

Але далі бігти не довелося. Зустрівши шалений опір, росіяни відступили, залишивши на полі вбитих і поранених. Наступати не входило й у плани австрійських командирів, тому вони повернули в окопи.