Розділ «У Межибожі»

— Порох? — здивувався Климовський. — Вельми важливе діло, але що він схотів до того взятися?

— Чому?

Климовський витер бороду.

— Бачиш, пане Даниле, Олешичі, то дуже старовинний рід, що княжі часи пам’ятає. І добра шляхта. А сам знаєш, як то у шляхти... Шабля! Кінь... Битва. Честь. Гонор! Але тоді, коли інші в полі, йти в ліси та молоти порох? Ні, ні! Я цього від нашого пана Олешича не сподівався. Розумний!

— Хотів конче знайти Забуського, щоб заплатити йому за Адама.

— Ти його не пустив?

— Так, ти певно й післав його в ліси?

— Я.

Климовський закінчив їсти й, держачи кубок, дивився на золотий мед у ньому.

— Ти знаєш, пане Даниле, що... — Знову перервав і довго не відзивався.

Тільки через хвилину запитав:

— І він тебе послухав?

— Чуєш, пане Климовський. Післати пана Олешича на Забуського, значило б післати його на певну смерть. Міг я те зробити? Я ж зв'язаний людьми, полком, я сам не міг і не можу рушитись. Але сподіваюся, що Бог колись віддасть його в мої руки. Тоді він заплатить!

— Чи ти казав це Олешичеві?

Знову дивився, як мерехтів золотий мед до світла і знову думав про щось, не відзиваючись. Нечай не говорив також. Піднявся з розкішного крісла пана Сєнявського і підступив до високого, склепленого вікна. При головній брамі побачив ряд підвод із людьми.

За хвилину ввійшов у кімнату осавул брацлавської сотні, Петро Дик.

— Полковнику...

— Що, Петре?

— Від пана Олешича люди приїхали. З порохом.

— Є пан Олешич?