Розділ «Очі!»

— Що це? Нікого в хатах немає? — спитав воєвода. — А де ж люди ділися?

— Багато гультайства вивтікало. Частину ваша милість побачить на майдані.

Село робило несамовите враження. Не було спалене. Хати стояли, як колись. Декуди лежали трупи на дорозі, одначе ще більше, як їх вид, пригнітав воєводу той повний брак життя. Ні дитини, ні жінки — нікого! Як на пустелі. В’їхали в головну вулицю села, що була з двох боків обрамована густо плетеним хворостяним плотом.

Нараз цю тишу перервав нелюдський крик. Воєвода повів погляд туди, звідки цей крик нісся, і побачив молодого парубка, що біг дорогою, наче п’яний, держався обома руками за голову, чи очі і голосив ревом раненої звірини. Нагло, немов ведений незримою рукою, кинувся вбік, упав на пліт, відбився від нього, впав у придорожній рів і почав корчитися, як у смертельних судорогах.

— Що з ним? — запитав воєвода. — Чи то... — і, глянувши на намісника, замовк, бо побачив, що цей зблід, наче стіна, і рукою держався кінської кульбаки.

Тим часом коні несли їх дальше і тепер уже чути було крики, гул багатотисячної юрби, зойки, стогони, прокльони. Дорога ставала ширша. Тут і там стояли прив’язані до плотів, осідлані коні. При хатах і по дорозі видно було райтарів, драгунів, а то й гусарів князя воєводи. Врешті дорога завернула наліво і їздці побачили майдан, заповнений людьми, кіньми, військом.

— Його світлість князь буде коло церкви — відізвався княжий офіцер і спрямував туди свого коня, об’їжджаючи довкола через повалені плоти і столочені городи та минаючи юрбу на майдані.

— Тут ваша милість знайде князя воєводу. Тут... — Але дальших слів офіцера не вдалося воєводі почути через крик і гамір, що росли й дужчали на майдані.

Князь сидів на лавці біля дерев’яної дзвіниці. Коли побачив воєводу, піднісся та, всміхаючись тонкими устами, промовив:

— Ваша милість саме в час прийшов. Тепер почнеться головна розправа з ворохобниками.

Воєвода Тишкевич нараз зрозумів, що це все значить. Він чув про жорстокість князя Яреми і тепер мав це побачити на власні очі.

Привели перед князя хлопчину, може дванадцятилітнього, що пручався в руках посіпак. Князь глянув на нього і, підсміхаючись, промовив одне слово:

— Очі!

Вмить посіпаки вхопили хлопця. Коли розжарений прут зближався до очей хлопчини, воєвода Тишкевич заплющив очі. Чув тільки сичання розжареного заліза в живому тілі і розпачливий крик хлопця. Не відкриваючи очей, воєвода рукою натрапив на стіну дзвіниці й оперся на неї цілим тілом, бо світ йому почав крутитися і під серцем стало нудно й млосно. Почув голос князя якийсь далекий, приглушений:

— Очі!

І знову той жахливий зойк і знову це шкварчання розпаленого заліза в тілі, і крик юрби, і туман перед очима. Якісь великі кола стали ходити перед зором воєводи щораз швидше, швидше, а потім усе закрив туман і він не знав, що з ним діється.