Розділ «Очі!»

Це українська земля, спалена сонцем, спрагнена, жагуча, давала знати, що приходить відплата.

Воєвода стояв і дивився.

До нього прискочив поручник його власних драгунів, Лісецький.

— Ваша милосте! То Кривоніс. Нам треба завернути з дороги.

Воєвода глянув на нього.

— Куди?.. Тут Кривоніс, там Гиря, там Нечай, а там знову хтось інший. Куди?

— Може...

— “Може” нічого нашим коням не поможе. Як вони нас зустріли, то вже й не покинуть. Завертай, васць, табір над річку, там станемо обозом і будемо відбиватися, доки сили стане.

Молодий поручник поглянув на воєводу і ніби зрозумів, що діється в його душі.

— Як ваша милість прикаже! — і, не кажучи нічого більше, скочив до своїх людей, щоб виконати приказ воєводи.

Тут і там тривожні крики жіноцтва доказували, що люди розуміли розпачливе положення. Ніхто не квапився радити, бо ніхто не мав доброї ради. З усіх усюдів, наче повіддя, насувалася заглада і здавалося, що нема ні сили, ні спромоги зупинити стихію.

Валка завернула поволі наліво, де лінива річка крутилася серед комишів і трав. Там мали табором стати.

Роз’їзди, що їх вислано на всі сторони: в напрямку Янушполя (його власного містечка!), Острополя, Хмельника, на Вінницю, Погребище та до довколишніх сіл, не приносили нічого доброго. З Війтівців драгуни приїхали сильно потурбовані, привозячи з собою кількох ранених. На поворот дальших роз'їздів іще ждали. Тим часом утікачі варили похапцем вечерю, напували спраглих коней, метушилися по таборі. Кричали діти, гризлися коні.

Небо почало затягатися хмарами. Гаряче й душно ставало в таборі. Ніхто не сміявся, не жартував. У тривожному очікуванні билися серця всіх.

Так минали години.

Воєвода, хмарний і понурий, об'їздив обоз, виїжджаючи на горбок, щоб іще раз поглянути в напрямку далекого лісу, де перед кількома годинами переходила кіннота. Але всюди було тихо та спокійно. Воєвода вступив, повертаючись, до свого шатра, щоб поговорити зо своєю жінкою. Коли ввійшов до намету, побачив, що ксьондз Пасєка відправляє літанію. Серед жінок, що клячали, побачив свою дружину і серце стиснулося йому в наглому припливі болю. Те, що вона, ця чесна, добра, згідлива жінка, знайшлася в такому безвихідному положенні — його вина! Хотів відійти, але вона побачила його. Усміхаючись, підвелася з колін, прийшла до нього і взяла його за руку. Обидвоє відійшли від шатра.

— Сьогодні двадцята річниця нашого вінчання — сказала, немов виправдуючись, немов винувато.

Знову гострий біль стиснув серце воєводи. Не плакала, не засипувала питаннями. Наче все йшло так, як мало йти. Не докоряла, не скаржилася, може й не лякалася.

Хмари на небі ставали густіші, тяжчі. Воєвода зрозумів, що при оцій жінці, яка стала йому подругою у добрій і злій долі, він почувається краще, що завтрішнє видається йому яснішим. Сам заговорив:

— Іще не всі роз’їзди повернулися. Не маю ще вісток із Безпечної, звідтам, де ми бачили ворога.