Розділ «Заграва»

— Під Баром.

— Під Баром? — спитав здивовано Олешич. Та ж ти був...? Та ж ти був з гетьманами?

— Був і попав у полон під Корсунем. Нечай видобув мене з татарського ясиру.

— Але ти... Але ти не був ранений тоді?

— Тоді не був. Потім пішов із Нечаєм. Під Бар. Ми його взяли. Боже, що за вождь!

— Хто? Хмельницький?

— Хмельницький — так. Але я говорю про Нечая. В одному дні взяв Бар, ніби старий курник.

— Що ти там робив? Як це сталось?

— Ми йшли проти королівської Гвардії. Всі спішені, бо робили приступ на мури. Вогонь був страшний. Мушкети, гармати, гаківниці. Там і я дістав.

— Коли це було?

— В п’ятницю. Знайшли мене, поклали на віз, Нечай дав людей для охорони й післав додому. Казав, що скоро буде тут і сам.

Олешич довго сидів, держачи тонку й безсилу руку сина в своїх руках. Не мав сили говорити. Щось ворушилося в ньому, щось валилося, виростало щось нове. Вкінці заговорив:

— Як то? Адже ти був у коронному війську. На те витягли тебе з полону, щоб послати в бій?

— Ні, тату. Як я вийшов із ясиру, я сам не знав, що робити. Я думав про те, що ви мені порадили б. Але вас не було. Та я зрозумів, що правда там, по козацькім боці, що ми належимо до того народу, з якого вийшли. От і все.

В душі пана Олешича щось присло, розбилося. Стиснув руку сина.

— А ми належимо до того народу, з якого вийшли. Ти правий, сину. Бог буде з тобою. Болить дуже?

Син блідо всміхнувся.

— Болить, батьку.

— Я післав по Климовського. Коли хтось може порадити, то він. Бог ласкавий, сину.

Ввійшла пані Олешичева.