Розділ «У Мурахві»

— Недобре сталося, що ти назвав мене при ньому.

— Провинивсь, пане Нечаю.

— Хто ти? Чи не Корнієнко?

— Корнієнко. Осавул черкаського реєстрового, що тепер при гетьмані Хмельницькім.

— Ви були на Січі?

— Так. Комісар пішов до Дніпра воду пити та з ним іще кількох. Ми пристали до гетьмана.

— То гетьман прислав тебе сюди?

— Так. Я в об’їзді. Маю листи. Гетьман казав поспішати й невідмінно доручити тобі листа, пане Нечаю.

Говорячи, Корнієнко нишпорив у своєму поясі та вкінці добув обережно листа й подав Нечаєві. Цей нетерпляче розірвав воскову печать із гербом Хмельницького “Абданк”, приблизився до каганця і став читати.

Хмельницький писав:

“Мені вельце милий і дорогий пане Нечаю. З ласки Божої і милости Його премогутньої та й зацним людям дякуючи, що не забули про мене в потребі находячогося, вдалося мені з неволі, у пана хорунжого Конецпольського будучи, видістатися і щасливо на Січ Запорозьку, де мене, як друга старого, військо запорозьке хоробре прийняло, дістатися. Багато мені тут о вчинках твоїх, пане Нечаю, мій друже і брате, виправовали, не забувши про піхоту пана гетьмана польного і про сотні козацькі пана Сєнявського доложили, за що для тебе всі ті, кому лежить на душі добро війська козацького низового і віри святої благочестивої та нашого православного народу, дозгонну вдячність мати повинні. Такою бо вже дорогою наші справи пішли, що без війни обійтися не може. Тому, що військо козацьке на Січі находячеся, мене, твого давнього товариша й комілітона, своїм старшим обібрати схотіло, гетьманську мені віддаючи булаву, наказую тобі, наш вельми милий пане Нечаю, полковнику брацлавський, не мешкаючи, чимдуж на Січ прибути, чим найбільше зі собою охочих кінних і піших приводячи. Божій опіці тебе позіставляємо та й у себе очікуємо.

Богдан Хмельницький, старший Війська Запорозького.

P.S. Зайшли до нас чутки певні й потверджені, що обидва гетьмани всі війська, які в Україні зимували, к Черкасам справити наказали, проти нас їх готуючи, що тобі до відома подаємо, щоб ти на них по дорозі не наткнувся і кривди від них якої не мав”.

Прочитавши листа, ще раз перебіг його очима, потім старанно склав його, сховав за пояс і підвівся з лавки. Думки, наче леза, блискали і схрещувалися: “без війни обійтися не може... сотні пана Сєнявського... що прийшло те нове, велике, незнане, про яке думав, полковник брацлавський...” Нечай стягнув брови. Відчув, мріяв, снив, про які довгі години говорив із тим же Хмельницьким, що його тепер обрали на гетьмана, з Богуном, Виговським, Вешняком та з багатьома іншими, які жили з козацтвом і для козацтва. Захоплений думками, забув про Корнієнка і тільки, коли той відізвався, він повернувся до дійсности.

— Ще трохи, пане Нечаю, і листа був би я втратив по дорозі.

— Як то? Чому?

— За Гуманню наскочила на нас ватага. Вночі. Двох моїх убили. Мене й інших піймали. Шукали за листом, вичитували, погрожували, що вб’ють. Були б і вбили, коли б не Ганжа. В саму пору прибув — дай йому, Боже, здоров’я — та розігнав опришків.

— Хто це міг бути?

— Не знаю, бо нікого не вдалося спіймати. Але не поляки.

— Наші?