Розділ «3»

— Ні, до кінця ще не надрукувала. Щойно прийшла. Але залишилося небагато. До обіду виберу часинку і закінчу, — відповідала вона. А другий примірник є…

— Дайте погляну, — попросив Павленко. — Мені Антон показував, але хочу ще раз глянути.

Коли Ніна подала віддруковані сторінки, Павленко став швидко копатися в них. Руки у нього тремтіли, папка вислизнула, і аркуші віялом розсипалися по підлозі. Ніна кинулася збирати їх, а Вячеслав Адамович тим часом схопив на столику уже надруковане командировочне посвідчення і побіг до начальства підписувати. Більше цього дня вона його не бачила…

Але що ж їй сказав цей полковник?! Щось безглузде! Антон помер?! Яка дурниця! Її любий білявий Антон, її журавлик з’явився зараз перед її очі живим, радісним, веселим, як завжди. Таким він був і вчора, коли принесла йому частину роботи. Чому ж сьогодні їй сказали, що він загинув? Помилка!

Дурниця, дурниця, дурниця! І Павленко, від’їжджаючи у відрядження, нічого поганого не сказав.

Адже він мав би знати, якщо, не дай бог… Та й коли ж могло таке статися?! Коли?! Учора увечері вони усі разом бачилися… Через хвилювання Ніна ніяк не могла второпати, коли це було — «вчора» і що таке «сьогодні». Усе переплуталося в голові… Ні, це брехня! вирішила вона. Але такий статечний чоловік їй сказав. Навіщо це було йому? Чому? Може, просто заарештували бідолашного Антона. За що ж? Хіба що шиє чобітки?

Павленко сьогодні був розгублений, неврівноважений. Але він такий завжди. Нервував, поспішав. Якийсь наче сам не свій. Певно, йому перепало від начальства, що завжди уникає відряджень. Та й взагалі цього Вячеслава Адамовича, цього: «Зрозумійте мене правильно», ніколи не зрозумієш! Але як він міг не сказати їй, якщо не дай бог!.. Пожалів її?

Їй пригадалася розмова з Павленком кілька днів тому на цьому ж бульварі Давидова.

…Вони йшли удвох уже затихаючим, огорненим присмерками бульваром. Ніна зосереджено дивилася собі під ноги, немов боялася спіткнутися об щось невидиме на ледь притоптаному снігом асфальті. Вона ступала своєю рівною, тихою ходою, не розгойдуючись, не поглядаючи на свого супутника. Худенька, висока, у легкому пальті, вона здавалася тополинкою, яка вийшла з шеренги високих, вкритих памороззю дерев, що застигли у зимовому повітрі вздовж бульвару, і рушила поруч людини.

Павленко нервував. Він рухався підстрибом, то трохи відстаючи від супутниці, то вириваючись наперед, прагнучи заглянути їй в очі і переконатися, що вона його слухає.

— Зрозумійте мене правильно, Ніночко, — поспішав виговорити своє Вячеслав Адамович, розуміючи, що час у нього обмежений: ще квартал — і покажуться Березняки, будинок, в якому живе друкарка і біля якого йому доведеться попрощатися. — Зрозумійте мене правильно, Ніночко. Я ваш друг!

Ніна мовчала, сховавши підборіддя і носик у піднятий комірець пальта.

— Я бажаю вам добра. Я вам дуже співчуваю. Знаю і про ваше нелегке життя. Все знаю. А людина ви прекрасна, мила, сердечна… гідна кращої долі. Якби ж вам хоч трішки пощастило в житті! І якби це від мене залежало! Я іноді готовий убити себе за те, що не можу принести вам щастя!

— Що ви знаєте про моє життя? — вивільнила обличчя з комірця Ніна. — Моє життя — справа тільки моя, Вячеславе Адамовичу.

— Так, так, звичайно, — поспішав погодитися Павленко. — Зрозумійте мене правильно. Я тільки хотів якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас…

— Від чого?

— Ну, — запнувся Павленко, — скажімо, від біди, яка може впасти на вашу голову.

— Яка ще біда? — Жінка пильно глянула на співбесідника.

— Ну, можливо, не зовсім так… просто попередити, щоб ви не обманювалися… Зрозумійте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви віддані Антонові і якою невдячністю він сплачує. Мені тяжко про це говорити, але я ваш друг, Ніночко, справжній друг, я до вас з усією душею. Ви мені навіть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського… Дивлюсь на вас і немов перечитую роман. Втім, ні, не перечитую… а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє…

— Що ж ви бачите? Яке майбутнє?