Розділ «3»

— Так, саме для цього! Але не наговорити, а… Невже ви такі безжальні, Ніно?

— Чого ж ви хочете від мене, Вячеславе Адамовичу?

— Єдине. Щоб ви не надіялись на Антона, вас чекає тяжке розчарування… Зрозумійте мене правильно, я давно люблю вас, і мені нестерпно бачити, що Антон поводиться з вами, як з іграшкою… Мало того, що й дома чоловік знущається… У мене серце кров’ю обливається… Я, звичайно, живу, так би мовити, теж під ковпаком, — ви знаєте мою Варвару! — але заради вас, Ніно Василівно, я готовий… на…

Він не встиг закінчити фразу.

— Я люблю Антона, а не вас! — скрикнула жінка. — Не проводжайте далі, благаю вас! Не смійте!

Вона кинулася до містка, що вів через протоку з Русанівки на Березняки. Ніна не те щоб була обурена (яка жінка буде обурюватися, коли їй освідчуються у коханні), але у неї з’явилося відчуття, що до неї доторкнулося щось мокре і слизьке…

Повертаючись зараз у думках до ранкової зустрічі з Павленком в інституті, вона знову не могла зрозуміти, чому Вячеслав Адамович не сказав їй про трагедію з Антоном, якщо таке справді скоїлося. Не знав про це? Звісно, якщо біда сталася вранці, коли уже пішов з дому, міг би й не знати… Інакше він не тільки їй сказав би, а підняв би на ноги весь інститут, де Антона так любили… Але чому вона дозволяє собі думати про нього у минулому часі? Невже справді повірила, що загинув?! Та коли ж це могло трапитися?!

Так, якби, не дай бог, скоїлася така біда, у жодне відрядження Вячеслав Адамович не поїхав би. Не поїхав би, поки не провів друга в останню путь.

Та ні! Все це неправда. Неправда, неправда, неправда!

Думки в голові у Ніни ще дужче переплуталися. Жінка зупинилася. Зробила кілька кроків назад, до будинку Журавля. Потім знову зупинилася розгублено: полковник уже, певно, пішов.

Справді, Коваль був на вулиці і прямував до «Волги», яка під’їхала.

Так, так! Вона має ще раз спитати, чи не помилився цей полковник, може, це не Антон загинув, а хтось інший з цього дому.

Ніна пішла швидко, побігла, пробувала закричати, щоб притягти увагу полковника. Аякже, вона спитає, кому ж віддати у такому разі кінець роботи.

Ніна запізнилася. Полковник уже сів у машину, яка відразу рвонула з місця.

Жінка гірко дивилася услід. Застиглі, голі, вкриті лише білим інеєм тополі, що виладналися рівними шеренгами, крокуючи уздовж бульвару вдалину, раптом здалися їй високими людськими кістяками, і вона здригнулася. Тим часом «Волга» під’їхала до каналу і, м’яко повернувши на вулицю Ентузіастів, зникла з очей.

Ніна відчула, який лютий мороз надворі, як кусає її ніс, щоки, на яких замерзли сльози, як холод проймає крізь благеньке пальто до кісток і зашпори заходять у пальці. Але, незважаючи на холод, вона побрела по бульвару повільно, не маючи снаги прискорити крок. Слава богу, її будинок був не так уже й далеко…