Розділ «3»

— Антон гарний хлопець — красень, розумний, талановитий… Але ж він нічого не зробить для вас, сім’ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Він людина пориву, хвилини, у запалі пообіцяв, а ви й повірили, понадіялись… І тепер на моїх очах повторюється вічна, як світ, історія…

Павленкові, очевидно, усе важче було говорити, і він усе дужче запинався.

— Зрозумійте мене правильно, — передихнувши, говорив далі, — я не можу таїти те, що знаю.

— Антону Івановичу ви теж друг?

— Бог свідок — друг, — притиснув руку до грудей Павленко, — і саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надій. Ви уже, здається, ладні піти з дому і розлучитися з чоловіком. Але куди ви підете? Та ще з дитиною… Йому поки що зручно з вами, як і з іншими до вас… Він, певно, взагалі ніколи не одружиться… Мені шкода вас обох…

Ніна, незважаючи на холод, уповільнила крок і підвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але від нього змерзлій жінці стало жарко. Небо, досі рожевувато-сіре, набрало темного фіолетового відтінку, потемнів і сніг, і раптом і будинки, і небо здалися їй зовсім чорними, немов вона осліпла.

Жінка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко підтримав її за лікоть.

Ніна відвела його руку.

— Це Антон доручив вам поговорити зі мною?

— Рятуй боже, Антон нічого не знає, і, благаю вас, не переказуйте йому… Він непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жінок не вміє, навіть до вас, ви це самі відчуваєте, — говорив далі Павленко. — І я думаю, він теж буде радий, коли вузол розв’яжеться.

— Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? — нарешті зібралася з думками Ніна, коли чорнота відступилася від неї. Підняла сумний погляд на співбесідника…

Павленко закашлявся, та так, що не зав’язаний шворками триух мало не злетів з голови.

— Та нічого, Ніно Василівно, — теж сумно відповів він. — На жаль, поки що нічого… Ви тільки зрозумійте мене правильно. Я не знайду слів, щоб усе сказати. Немає таких слів у мене. І в мові немає. У всій нашій великій мові. Не знайшли їх люди. Чи зрозумієте ви мене, якщо скажу, що в юності мене найбільше вразила одна книга під назвою «Неточка Незванова». Читаючи її, я плакав, як мала дитина, і давав собі слово: коли зустріну таку Неточку, зроблю її щасливою…

Але час зараз інший, я зрозумів, що Неточки вже немає і бути не може… Мрія, з якою я жив багато років, потьмяніла, поблякла, розтала…

Та ось раптом з’явилися ви… Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботі, в інституті, я побачив вас… Далі — більше. Придивляючись до вас, усе дужче пізнавав свою Неточку Незванову… Але… — Павленко розвів руки, — ви з’явилися у моєму житті пізно… Як бог свят…

— Мені холодно, Вячеславе Адамовичу, — перебила його Ніна. — До побачення, я побіжу.

— Ні, ні, — схопив її за рукав пальта Павленко, — так не можна. Я надто довго носив це в собі, щоб не сказати вам все, до кінця, коли вже почав… Я вас не відпущу. Потерпіть. — Він поглянув на тоненькі нитяні рукавички жінки. — Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.

— Не треба! Ви пішли мене проводити, щоб наговорити на людину?

Ніна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої і збільшила крок.

Вячеслав Адамович не відставав.