Розділ «19»

— Ні, не Ніна. Злочин завжди залишає сліди. Навіть злочинна бездіяльність. Це один наш спільник, і ми знайдемо ці сліди, які стануть доказами, а другий, — Коваль трохи затримався, — ваша совість…

Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.

— Совість? — пробурмотів. — Та яка ж може бути совість у мене, у вбивці, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумійте мене…

— Справедливість сьогодні ще не перемогла і зло не покаране. Але все життя вас переслідуватиме примара, спогад про злочин і страх. І раніше чи пізніше ви не витримаєте: ваша совість подолає страх і примусить прийти і повинитися.

— Мені немає в чому винитися.

— Ну хоч би в тому, чого у той трагічний вечір о десятій сорок сім ви подзвонили до «Київгазу» і розпитували, як перекрити газ… — раптом сказав полковник. — Для чого ви це робили?

Павленко був приголомшений. Він забурмотів щось, Коваль зміг розібрати лише окремі слова: «я не знаю… не дзвонив… „Київгаз“? Який „Київгаз“…», а потім і цей шепіт перестав злітати з тремтячих губів підслідного.

Тим часом Співак вставив у магнітофон касету. У кабінеті пролунали нові голоси. Спочатку — жіночий: «Диспетчер слухає», потім після короткої паузи — схвильований чоловічий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: «Скажіть, будь ласка, як перекрити газ у квартирі, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажіть, якщо до квартири проходить газ, через скільки часу людина учадіє?» — «Ви що, п’яні? Не хуліганьте, — строго промовила жінка, — кажіть, що трапилося? Ваша адреса?»

Почулися короткі гудки. Знову пролунав дзвінок. Плаксивий голос Павленка промовив: «Зрозумійте мене правильно…»

Слідчий вимкнув магнітофон.

— Це — копія. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний під час нашої з вами бесіди у міськвідділі, і цей, записаний на диспетчерській плівці, — ідентичні, тобто належать одній і тій самій людині. Тепер маємо точні аналізатори мовлення, осцилографи, нові електронно-обчислювальні машини, і таке зіставлення голосів не складало труднощів. Ви, як інженер, мали б це розуміти… Отже, чому ви дзвонили до «Київгазу», що означало ваше запитання: «Через скільки часу людина учадіє?» Відповідайте.

— Присягаюсь, це не я, — шепотів Павленко. Здавалося, він зовсім втратив голос. — Я не згубив Антона., Зрозумійте мене правильно…

Жалюгідне видовище являв собою зараз підслідний: бліде обличчя вкрилося червоними плямами, зіниці розширилися, губи тряслися. Руками він учепився у крісло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кімната наповнилася страхом.

— Можете посадити мене, — бубонів він далі, — але не я, не я… Ні, ні!!

— А хто ж? Скажіть.

— Я не знаю… не знаю… не знаю…

Коваль відвів погляд від Павленка, такою мізерною здавалася йому зараз ця людина. По якійсь асоціації раптом згадалася розмова у доньки із студентом-фізиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурівноваженою психікою. У складних ситуаціях ці люди розгублюються і готові взяти на свій карб те, чого насправді не робили, як це сталося із слабкодухим художником Сосновським, який зізнався в убивстві, якого не вчинив.

А тут було усе навпаки. У Павленка, людини теж неврівноваженої, не вистачало, на думку Коваля, мужності сказати правду.

Дмитро Іванович не жалував зараз цю молоду людину, та все ж якесь особливе чуття не давало йому до кінця повірити, що перед ним сидить справжній убивця. Можливо, таке почуття у нього з’явилося від того, що розумів хиткість своєї обвинувальної позиції: якщо навіть буде встановлено, що Павленко пішов з квартири Журавля останнім, це ще нічого не доводить. А довести, що пальник залишили відкритим умисно, неможливо, навіть і те, що підозрюваний, йдучи з квартири, взагалі бачив, що пальник відкрито.

Єдиним доказовим фактом, хоч і побічним, може бути дзвоник до «Київгазу». Але підозрюваний завжди може сказати, що він пожартував з п’яних очей або навіть похуліганив.