Розділ «19»

Далі буде (у 2-му томі).

Але то був дружній шарж, яким донька іронізувала над Ковалем і його колегами, а зараз Павленко говорить про такі речі цілком серйозно. Вячеслав Адамович навіть випростався цієї хвилини у кріслі.

— Місяця не було. Сніг, хмари, — сердито сказав полковник. — Не вигадуйте і не ховайтеся від відповіді.

— А взагалі, він може надсилати свої поклики за будь-якої погоди, і вони проходять до людей не тільки крізь хмари, але й крізь стіни… — повчально зауважив Павленко. — От і я чому вийшов у коридор, не знаю… Зрозумійте мене правильно: це ви кажете, що я стояв у білизні і що було це на початку дванадцятої, а я не пригадую… Виходить, все це відбувалося поза моєю свідомістю, під впливом якоїсь вищої сили, я схильний думати, мого божества — Місяця.

— Ви що — сомнамбула, лунатик? Чи хочете удати, ніби були не при своєму розумі? — прищулив око полковник. — Можемо провести експертизу вашого психічного стану! Але це нічого не змінить для вас, Вячеславе Адамовичу, ви цілком осудні і повинні відповідати на мої запитання.

— До речі, це негарні слова: «сомнамбула», «лунатик». Краще говорити «син Місяця».

— До речі, Вячеславе Адамовичу, — в тон зауважив Співак, який сидів за столом і вів протокол допиту, — «син Місяця» теж не краще звучить. У народі, може, ви не знаєте, говорять: «Місяць від того буває червоний, що на ньому Каїн убив Авеля».

Павленко глипнув зляканим оком на слідчого і нічого не відповів.

Дмитро Іванович почекав трохи, обвів неквапним поглядом такий знайомий свій кабінет: білі стіни з коричневим бордюром, світлу висоту їх, двері і короткий ряд стільців під стіною, вузький столик, що приткнувся до великого, і двоє зручних крісел, в одному з яких зараз сидів, настовбурчившись, Павленко, затримав погляд на ньому і раптом вирішив не грати у кота-мишки, а піти ва-банк.

— Я переконаний, що Журавля згубили ви, громадянине Павленко, — якомога спокійніше, але твердо промовив Коваль, — і постараюсь це довести.

— Як же я міг убити? — так само тихо, немов побоюючись, що його іще хтось підслухає, відповів підозрюваний. — Я на нього руки не підняв. Зрозумійте мене правильно… Я не міг цього зробити. Це був мій друг… Тепер, без нього. Я лечу, як у пісні співається, з одним крилом.

Павленко переводив зляканий погляд з Коваля на Співака.

— Я не сказав «убив», а «згубив», — зауважив полковник.

Коваля дещо здивували щирі нотки у голосі Павленка. Здасться, той уже зрозумів, що посилатися на Місяць чи на якусь іншу вищу силу безглуздо. Проте полковник і далі розвішав свою думку, звертаючись то до підозрюваного, то до Співака:

— Ця трагічна історія з Антоном Івановичем — виключний випадок, коли питання про вигоду у прямому значенні для вас, Павленко, не було суттєвим. Стародавнє римське правило «куї продест» у вашому випадку не робить погоди. Так, не спрацювало… Тут не те, щось інше, Вячеславе Адамовичу, — з притиском говорив Коваль, не зводячи погляду з підозрюваного, — ні грошики, ні винагорода за винахід вас не хвилювали… Це могло цікавити, припустимо, вашу дружину, якби вона була в курсі справ. А вам інше боліло. І не день, не два, може, усе життя, можливо, з дитинства, коли Журавля ви й знати по знали, коли інші журавлики вас на крилах несли: і у школі, і під час навчання в інституті, і ось тепер, у науці. Ті журавлі, котрі, як вам здавалося, встигали у житті більше, ніж ви, яким, на вашу думку, матінка-доля килими під ноги стелила, у той час як вас по ярках та вибоїнах ганяла… І з дівчатами вам в юності, певно, так само не щастило. Ви переживали, заздрили удачникам, і це було дуже гірко, бо від самого рожевого дитинства увірували у свою вищість над іншими. Але ж і до вас доля не була мачухою. Батьки, вчителі, душі в вас не чули, змалечку і до козацького вуса пеленали, запевняли, що в сорочці народилися, віщували успіх в житті. Ви увірували в це тому, що самі праці не зазнали, стриб-скік — і школа позаду, стриб-скік — і інститутський диплом у кишені…

А варто було ступнути з милостиво-ласкавої атмосфери отчого дому в справжнє життя, як усе пішло перекидом і дрібні обиди почали зливатися в душі в одну гірку злість.

Павленко дивувався прозірливості сивої людини з полковницькими погонами, яка так боляче влучала у найвразливіші точки душі. Мимоволі думки його відлетіли у далеке минуле, і він знову побачив себе довгов’язим, худющим і дуже соромливим юнаком. Він сам себе ненавидів у ту пору за цю ніяковість, незграбність, за тонкі риси обличчя під широким лобом, за свою соромливість, за те, що тікав від дівчат, хоч всією душею тягся до них. Він боявся, що за зовнішньою байдужістю і навіть брутальністю дівчата все одно вгадують його сховані жадання, яких він і сам соромився. Більш розвинений фізично порівняно із своїми однолітками, відчуваючи себе чимось вищим від них, він тягся до дівчат трохи старших, і коли ті відштовхували його, надсилав їм трагічні листи, переписуючи до них з маленького томика Надсона вірші про смерть. Миттю пробігла зараз у пам’яті Павленка картина, як він підстеріг біля клубу дівчину, яка подобалася, і помітивши, що її проводжає інший хлопець, повернувся додому, кинувся на ліжко і гірко, недитячими слізьми, ридав у подушку.

— Адже так, Вячеславе Адамовичу? — питав тим часом полковник. — А тепер-от батьки постаріли, пішли на пенсію, самому треба пробиватися, себе утверджувати. Людина ви здібна, знаєте це, розумієте істинні критерії, а вгору пробитися не можете. Тяжко і гірко. А поруч цей меткий Журавель, теж людина здібна, але не більше за вас, як ви вважаєте, а доля обдаровує його більш щедро: і грішми, і жінками, і визнанням. Він це не шанує: збиткується, шпурляє, ногами топче… Чи не так, Вячеславе Адамовичу? А коли топче дороге вам, те, що ви потай обожнюєте, тяжче у сто разів. Тоді це наче вас самого топчуть. Чи не так, Вячеславе Адамовичу? І сказати нічого не можете, потрібний він вам. І Ніну простити йому понад вашу силу, отже, заздрите, терзаєтесь. Гадаю, дружину свою ви не любите, а мрієте тільки про Ніну і вам нестерпно було бачити її у Журавля. Однак всі ці почуття ви в собі ховали і від цього весь час були ніби у вогні пекельному. Нестерпні муки!.. Я не помиляюся, Вячеславе Івановичу?

— Ну й що… — сухими губами ледве вимовив приголомшений Павленко, коли полковник зробив паузу, щоб перепочити.

— А те, що у страшну мить ви не думали ні про що, тільки про те, що ця людина знову перейшла вам дорогу, що примхлива доля замість того, щоб по заслузі узяти вас на свої крильця, знову до нього підлетіла — назбирана образа чорним зашморгом здушила вас, повітря забрала, розум потьмарила — і все… Залишили ви йому відкритий пальник і втекли… Чи не так? — спитав Коваль, витримавши паузу. — Я розумію, нелегко вам було на це наважитись, але ж і жити далі із кривдником, посміхатися йому, дружбу показувати іще тяжче… Отже, не були ви його другом… І піднімати руку не треба було. Ножем ви не вдарили б, з пістолета не вистрелили б… На це ви не здатні… А от нічого не зробити, не відвернути нещастя, а просто заплющити на нього очі, так, щоб вийти сухим з води, це ви змогли… Руки потопаючому не простягли б!.. Ні. Але тільки у тому разі, якщо поблизу свідків не було б. Якби не обставини, що раптом склалися, Журавель і сьогодні був би живий, і ви, тамуючи в собі пекельну заздрість, і далі ходили б до нього, дружили б, як ви кажете… Але нагода покінчити із Журавлем, розрахуватися, трапилася, і ви вирішили, що сама доля вам її подарувала.