Розділ «19»

— Я нікого не вбивав, — глухо, мов не своїм голосом, вимовив Павленко, підводячи благальний погляд.

— Коли Журавель заснув, ви пішли геть, не закривши конфорку, на якій стояв повний чайник, добре розуміючи, що кипляча вода може вихлюпнутися, погасити вогонь і газ піде в кімнату, — говорив далі полковник. — А можливо, вогонь на пальнику уже залило і у квартиру почав іти газ… Цього я справді не знаю. Не можу казати… Так, як відомо, закон судить не тільки за дію, але й за злочинну бездіяльність.

— Бездіяльність — це просто невтручання, — похмуро процідив Павленко. — І кожна вільна людина має право втручатися або не втручатися у будь-що.

— Невтручання, якщо через нього гинуть люди, найпідліший злочин тому, що злочинець не тільки передбачає його наслідки, але й знає про свою безкарність… — зауважив Співак. — Та гаразд, продовжимо, Дмитре Івановичу, — звернувся він до Коваля.

— Отже, по-перше, — сказав далі полковник, — ви, Павленко, пішли від сусіди після Ніни Барвінок, яка покинула ваше товариство о восьмій годині вечора. Є свідки, які це підтверджують.

По-друге: на початку дванадцятої ви знову копалися під дверима Журавля. Ви можете пояснити, що відбувалося? Ні. Місяць і трансцендентальні сили, яких ви приплутали, тут ні до чого.

Павленко кусав губи. Обличчя його стало зовсім крейдяне, і жилочка на щоці дужче сіпалася. Здавалося, у душі його йде якась борня, і він то рветься щось сказати, то не наважується. Коваль, стежачи за ним, подумав, що людина й справді не може втекти від самого себе, хоч як хитрує, під шкірою вона все одно залишається тільки сама собою.

Тим часом слідчий Співак чекав, даючи Павленкові «дозріти». Проте той так і не відповів на останнє запитання Коваля.

— Гаразд, — сказав Співак, бачачи, що підслідний ніяк не зважиться на відверту розмову. — Розглянемо ось такий факт…

Дмитру Івановичу подумалося, що Співак зараз знову цікавитиметься, чому на столі було поставлено не три, а тільки дві кофейні чашечки. Полковник вважав цю деталь несуттєвою. Звичайно, й він не був проти дрібниць, які потрапляють на очі під час розшуку та слідства. Він так само уважно вивчав усі подробиці подій, факти і фактики, які згодом змогли б допомогти натрапити на докази. Але він вважав, що факти без характерів — голі, а характери без фактів — пустий дзвін. Якщо ж при вивченні характерів виявляться факти, що випливають з них, то це інша справа — такі факти допомагають вийти на шлях істини. Тільки тоді, коли деталі виявляються вплетеними у події, як тонюсінькі розгалуження корінців у цілий кореневий вузол, що живить усе дерево, їх слід брати до уваги. А інші тільки заведуть на манівці. Тому головним, на думку Дмитра Івановича, завжди і у всіх випадках залишалася загальна концепція явища, а вивчення характерів дійових осіб трагедії — єдиний шлях для виявлення тих фактів, які можуть стати доказами. Деталь — чашки, від якої хоче танцювати Співак, — на його думку, такою не була.

Під час минулої дискусії із слідчим на цю тему він не хотів загострювати розмову і посилатися на авторитети, хоч добре пам’ятав думку академіка Івана Петровича Павлова, який казав: «Коли у голові немає ідей, очі не бачать фактів».

Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченні.

— По-перше, чому Ніна Барвінок поставила на стіл тільки дві чашки? — питав Павленка Співак. — Ви захотіли кави? Так? А крім вас, хто іще збирався пити? Ніна чи Журавель?

— Не знаю, — знизав плечима Павленко. — Може, собі не поставила.

— Не збиралася пити?

Науковець пильно поглянув на слідчого.

Вираз обличчя Павленка говорив, що він дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б і хотів, все одно не міг би відповісти на нього: звідки йому знати, збиралася Ніна пити каву чи ні?

— Тому що поспішала додому, — сам відповів слідчий. — Поставивши чайник на плиту, а чашки на стіл, Барвінок відразу пішла. І, очевидно, у поспіху забула попередити вас про чайник. Чи не так?

Павленко мовчав.

— Адже вона відразу пішла? І ви залишилися удвох з господарем квартири.