Розділ «14»

— Та хіба часто заглядав? Того разу та ще якось раз або два і все. Ті рази тільки на щілинку свої двері прочинила та в коридор заглянула. Бачу, вона його, як і всіх, у кімнату веде. Я й не цікавилася далі. Яке моє діло?

— А коли про Килину Сергіївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квіти, наприклад, коробку якусь, цукерки або іще щось?

— Ні, — заперечила жінка. — Як зараз пам’ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворі — мороз…

— Очі у нього світлі?

— Наче… Я ж вам говорила…

— Ну, а брови які, ніс, підборіддя?

Ганна Кіндратівна мало не обурилася:

— Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповідаю те, що помітила. А вигадувати не буду.

— От ви чули, Ганно Кіндратівно, що сусідка його «паном» назвала. Ні з того ні з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви іще почули, крім слова «пан»?

— Ніяк не второпаю, Дмитре Івановичу, чого ви від мене хочете. Людина він на вигляд цілком пристойна… Навіщо йому було таке злодійство творити… Нічого у Келі наче не забрано, не вкрадено.

— Я поки що його і не підозрюю. Але ось і той, у якого минулого року жінка у ванні захлинулася, теж мав пристойний вигляд.

— Ні, ні, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.

— А у цього що написано?

Стара здивовано поглянула на Коваля.

— Значить, нічого так і не почули, крім слова «пан»?

— Він щось начебто просив, виходячи з кімнати в коридор, якусь модель, викрійки, а вона відповіла: «Тепер сам проси в нього. З мене досить». Нісенітниця якась. «Модель викрійки» — це коли плаття шиють. Хоч, може, він теж кравець… Ох Дмитре Івановичу, не можу я більше. Пробачте, голова розвалюється, місця собі не найду.

Коваль і сам помітив, що стара час від часу заплющує очі, як курка, і похитує від болю головою. Він глянув на годинник. Еге ж, і йому пора. Перед поїздом іще встигне заїхати додому.

— До побачення, Ганно Кіндратівно, дякую за розмову, — хоч ця бесіда нічого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.

Він підійшов до ліфта і натиснув на кнопку.

Старий ліфт, вапнений металевою сіткою, із скляними дверима, насилу розминаючи ревматичні суглоби, став підійматися на поверх. Ганна Кіндратівна, проводжаючи полковника, стояла біля незачинених дверей до квартири, коли ліфт, зупиняючись на поверсі, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього: