Розділ «14»

— І у суботу, і в неділю, повторюю, чужих не було, — зітхнула стара. — Віта, дочка Килини Сергіївни, правда, приїздила. У неї теж якась біда. Чути було, як вночі плакала, мати лаяла її, я тільки не втямила, за що. А потім і Килина Сергіївна заплакана ходила. Перед обідом вони десь зникли, а увечері Віта поїхала назад, у свою Одесу, хоч мати просила її залишитися на ніч. Це я чула, бо вони розмовляли у коридорі… У неділю я весь день вдома була, — повторила Ганна Кіндратівна, — тільки на хвилинку вранці вискочила у центральний гастроном, тут поряд, — вона показала рукою кудись у стіну, — на Хрещатику. Туди привозять «Черкаський» сир. Не кисленький, просто солодкий. У неділю його завжди продають. Постояла я в черзі недовго. Правда, заглянула ще у м’ясний відділ, хотіла курку купити, але там теж черга, і я пішла додому. Прийшла, дивлюсь: у Килини Сергіївни відчинені двері. Ну, думаю, буває, вийшла людина на кухню або іще десь, двері забула. Потім дивлюсь: ні на кухні, ні в туалеті немає. Що таке? Підійшла до дверей — тихо. Зазирнула і ледве не знепритомніла… Не пам’ятаючи себе, вибігла до ліфта, кличу людей, сусідів знизу, з восьмої квартири. У нас будинок, як вам відомо, дореволюційний, на кожному поверсі по одній квартирі… Від них і подзвонила в міліцію. У мене немає телефону, тільки у неї. А зайти в кімнату я не могла — мене й досі трусить, як у лихоманці. Навіть коли її забрали і повезли, місця собі не знаходила, боялась залишатися одною у квартирі, а спати й не задрімала. На усі засувки кімнату свою зачинила, вночі, пробачте, в туалет вийти не виходила. І світло цілу ніч не гасила. Як вимкну, так у темряві її бачу… Голова й зараз ще не моя — горщик на плечах, та й годі!.. І нащо було мені ходити за сиром! — щиро бідкалася стара. — І не хотілося ж іти, наче передчувала…

Коваль мав сумнів, що стара своєю присутністю могла попередити трагічний перебіг подій. Тут, на його думку, справа була швидше за все не задумана, а нагла, яка виникла несподівано. Тому що на задуману справу із зброєю йдуть з якимсь інструментом, а не штовхають жертву на опалювальну батарею.

Учора, після того, як повернувся з моргу, він разом із Співаком ще раз оглянув кімнати загиблої. Дмитра Івановича не дивували небагаті меблі цієї квартири, яка мала дві кімнати: одну більшу, метрів тридцяти, в якій кравчиня працювала і в якій її знайшли мертвою, і маленьку, на п’ятнадцять метрів, спальню.

Дмитро Іванович не був тут у перші хвилини, коли приїжджали слідчий Співак, старший лейтенант Струць, судмедексперт та експерт-криміналіст. Але на фотографіях, вже проявлених і показаних йому, бачив абсолютно точно зафіксовану картину, яку першою побачила Ганна Кіндратівна, а потім оперативна група, що приїхала на її дзвінок.

Килина Сергіївна лежала на підлозі у великій кімнаті, уткнувшись головою в опалювальну батарею, під якою розпливлася пляма крові.

У великій кімнаті, якщо не рахувати досить майстерної копії картини Айвазовського «Дев’ятий вал», стіни були голі. Ані килима, ні будь-яких прикрас. У невеличкій скляній гірці сиротливо стояв розмальований японський сервіз. Правда, на підлозі у спаленьці лежав товстий, у зелених тонах, в’єтнамський килим, приємно гармонуючи з двома імпортними кріслами та диваном, обтягненим шовком, які займали увесь простір кімнатки. А у великій кімнаті ні стола, ні стільців з гарнітура не було. Крім невеличкого журнального столика з газетами (у той час, коли вперше оглядали квартиру, скинутими на підлогу разом з телефоном), біля широкого вікна стояв тільки великий неполірований робочий стіл, під яким лежав звалений круглий стілець.

У Христофорової, вважав Коваль, вистачало коштів, щоб умеблювати свою квартиру багатше, навіть із шиком: у спальні, в тумбочці, знайшли велику суму грошей і кілька ощадних книжок, що валялися серед жмуття всіляких паперів та квитанцій.

Дмитро Іванович не раз помічав, що люди, захоплені улюбленою справою, мало приділяють уваги своєму побуту. Втім, подумав він, розглядаючи квартиру загиблої, можливо, Христофорова мостила своє кубельце в Одесі, а тут була в неї тільки майстерня…

Час минав, Коваль усе сидів у Ганни Кіндратівни, в її суцільно захаращеній старим манаттям кімнаті. Знов і знов питав жінку про одне й те саме, сподіваючись, що вона раптом згадає яку-небудь важливу деталь або обставину. Він усе намагався зрозуміти, кому була потрібна смерть Христофорової, кому перебігла дорогу ця рішуча, настійлива, але не зла, роботяща жінка? Кому кравчиня так заважала, що вирішили позбавити її життя?

Нехай смішно думати, що своїми відвідинами він накликав біду на цей дім, як вважає Ганна Кіндратівна, але якесь невизначене почуття незручності від тої хвилини, як дізнався про загибель кравчині, й досі не залишало його. Весь час дошукувався, де ж зробив помилковий крок, який викликав вогонь на його свідка. Яка з його дій могла дати таку страшну реакцію? А може, таки справа не в історії з Журавлем, а в чомусь іншому? І стався випадковий збіг у часі з якимись поки що не відомими йому подіями?

Пригадалася остання бесіда з Христофоровою, її раптова розгубленість перед тим, як покинула кабінет. Картав себе, що не зацікавився несподіваним спалахом її хвилювання. Перебирав у пам’яті кожне слово, намагаючись відновити усю розмову, і не знаходив у ній нічого нового.

Дмитро Іванович губився у здогадах. Але він не любив відступати перед невідомістю. І тому з такою прискіпливістю, щоб не сказати набридливо, напосідав на стару із своїми запитаннями. Сподівався, що вона, і насамперед вона, зможе пролити хоч якесь світло на загадкову подію, на особу і зв’язки своєї сусідки.

Він уже відправив старшого лейтенанта Струця в Одесу, щоб той разом з місцевим карним розшуком зібрав відомості про Христофорову, зустрівся з її донькою Вітою, яка чомусь не приїхала на похорон, і розшукав якогось одесита Потоцького. Сьогодні увечері й сам збирався туди виїхати.

Коваль поглянув на годинник. Мав час до від’їзду і вирішив ще трохи затриматися у Ганни Кіндратівни.

Оскільки старенька нічого нового розповісти не могла, ще раз повернувся до відвідин Килини Христофорової невідомим чоловіком.

— Так ви кажете, Ганно Кіндратівно, — чорнявий, високий, ошатно вдягнений?

— Це хто? — не відразу зрозуміла жінка.

— Та той самий, якого Килина Сергіївна «паном» назвала і якому ви якось двері відчиняли. Говорили, що декілька разів до вашої сусідки заходив. Певно, залицявся. Жінка вона була приємна, гарна… До того ж самотня…

— Не знаю, — знизала плечима стара. — Я у такі справи носа не встромляю.

— Ну, а що ж інше? Не плаття собі замовляв!