Розділ «14»

Жінка згідливо закивала:

— Звичайно, звичайно!

— Отже, як кажуть, повернемося до наших баранів. Тобто до «пана» та інших знайомих загиблої. Минулого разу ви сказали, що бачили цього «пана».

— Так. Пам’ятаю, відчиняла йому двері. Він подзвонив до Килини Сергіївни, а її дома не було. Я й сказала, що сусідки немає. Він пішов собі. Високий, одягнений модно, в дублянці.

— Якого віку?

— Не старий. Так, може, років на тридцять з чимось показується. Обличчя гладеньке, повне, очі, здається, світлі, суворі, навіть вроді злі… Я ще подумала, чого він так витріщився, хіба я винна, що Келі немає.

— Чого-небудь особливого, примітного не впало в око?

— Ні, людина як людина.

— Коли він заходив?

— Тижнів зо три тому.

— А останніми днями? Десь у суботу або, може, й у неділю?

— У суботу не бачила… А в неділю, кажу ж, ніхто взагалі не приходив.

Три тижні тому? Це було ще до загибелі Журавля і Христофорової. Ні, Дмитра Івановича найбільше цікавили субота і неділя, і насамперед, звичайно, — неділя.

— І більше ніхто з чоловіків до неї не ходив?

— Чого ж, заходили. З дружиною-замовницею інший і зайде… А так — усе жінки… Ну, та це не жіноча справа — убивати… Це тільки якийсь здоровань може, та й то не кожний…

Коваль був згоден з Ганною Кіндратівною. Судячи з даних експертизи, кравчиню сильно штовхнули. Жінка вона була не з слабеньких, і нападником швидше за все був чоловік.

— Знаєте кого-небудь із чоловіків замовниць?

— Не придивлялася. Килина Сергіївна у коридорі їх не залишала. Відразу до себе заводила. А я на її дзвінок рідко показувалася. Просто часом долітала до мене з коридора їхня розмова. Чула, як дякували за роботу.

— А от у суботу або неділю хто ж все-таки до неї заходив? — знову за своє брався Коваль.

Він пригадав недільний ранок у Жашкові, де перевіряв роботу райвідділу, не здогадуючись, що в цей час у Києві, буквально у нього «під носом», убивають свідка в справі, якою він займається. І від цього йому ставало боляче не тільки за Христофорову, але й ніяково за себе, за якийсь свій промах. Відчував, що не заспокоїться, поки не знайде вбивцю — уже не тільки в ім’я всезагальної справедливості, але й як свого особистого кривдника.