— Нам чекати немає часу. Бартель знає наш напрям — тож може долучити. Як ні, то знає, що робити, — сказав сотенний.
На ранок перейшли ми ріку Торису, шосу Кошиці— Пряшів і щасливо добилися до великого комплексу лісу над селом Пекловіце. Хоча ліс був дуже рідкий і місце для відпочинку не будо догідне, але машерувати ми вже далі не могли.
Під вечір стійковий знову затримав цивіля, що найшов на наш табір. Від нього довідуємося, що в селі немає ні четників, ні міліції. Цей чоловік казав, що в Словаччині знають, що на їх території є бандерівці, але вони їх ніколи не бачили. Уряд заборонив виходити в ліс чи давати бандерівцям якусь допомогу, бо той, хто це зробить, буде покараний. Цивіль увечері запросив нас заходити до села в гості.
Ввечері висилаємо до села розвідку. Розвідка повертає і голосить, що в селі спокійно. Машеруємо до села на гостину. Входимо в село, де господарі на нас чекали. Тут провели ми гарний час майже до ранку. Селяни нас радо слухали, як ми їм розповідали про дійсність більшовиків і комунізм. Їм цікаво було, чи ми дістаємо допомогу від американців. Сотенний відповів:
— Ні, ми боремося власними силами.
Селянам тяжко було повірити, що так довго по війні ми можемо втриматися проти більшовиків.
Нам був час рушати в дорогу. Попрощали ми добродійних словаків, вони нас обдарували чим могли. Ми обіцяли їм, що зайдемо до них, як будемо вертати в Україну.
Час минав скоро, лише подорож була повільна. Перед нами знову та сама проблема: дряпаємося на високі гори. По дорозі вояки оповідають свої приємні пригоди, як то до них залицялися словацькі дівчата.
Цієї ночі не пройшли ми багато дороги. Заледве профорсували одну гору і над ранком опинилися біля села Жокорівце. Зійшли ми в долину і натрапили на потік. Якраз добре місце, щоб розпалити вогні та дещо зварити, бо вже кілька днів вояки не мали нічого теплого з харчів. При нагоді, що маємо воду, вояки мились, голились і обтрясали небажаних гостей, які за останній час почали добре дошкуляти. Старшини мали свої завдання: планували марш, допильновували, щоб було все в порядку. Було дуже гаряче, і піт лив з чола, що не раз треба було його рукавом обтирати. Хоч було тяжко і небезпечно, але ніхто не нарікав, кожен жив з великою надією, що завтра буде краще.
Смерком вирушаємо далі. За картою не можемо машерувати, то ми вирішили іти за азимутом. Дряпаємося на високі шпилі гір — і знову в долину. Над ранком перейшли ріку Горнад, яка, на наше щастя, була така мілка, що можна було перейти її вбрід. Біля села Маргацани перейшли ми залізничну лінію. Розвиднялося. Нам треба затриматися, бо денний марш був небезпечний. Село лежало біля двох кілометрів від нас. Тут і закватируємо, бо ліс досить густий, так що буде добре місце для відпочинку.
Вояки були досить вимучені тяжким маршем і твердо заснули, лише службовий підстаршина переходжував і справджував стійки, щоб хтось з них не заснув. День був дуже гарячий, кожен вояк був спрагнений, але не було води, щоб відсвіжитися.
Під вечір вояки проснулися, перекусили хто що мав, і рушили в дальшу дорогу. Хоч мали карту, яка точно показує комунікаційні шляхи, але вирішили машерувати через вершини гір, щоб обминути чеські застави.
Ми орієнтувалися по зірках, прямуючи на захід. Цієї ночі зробили ми порядний шмат дороги. Над ранком зближаємося до села, дивимося на карту — Вижні Словінкл. Село було розташоване в долині, а нам з гори було видно воно цілком.
Був день 6 липня 1947 року.
Сонце гарно пригрівало. Ми зі сотенним розстелили палатки і полягали. Але ще не спали, думали, що сьогодні не будемо мати гостей. Аж тут стійковий приводить цивіля, що найшов на наш табір. Словак підходать, знімає шапку, вклоняється і каже:
— Доброго здоров'я, панове бандерівці. Я з цікавості вибрався до лісу, з думкою, що, може, вас стріну, бо різні чутки про вас ходять.
— Добрі чи злі? — запитав сотенний.
— Більше добрих, ніж злих. Я задоволений, що вас зустрів, то буду мати, що розказувати в дєдіні.
— Чи у вашій дєдіні є жандарми? — запитав сотенний.
— Є, — відповів словак, — вони є в горішньому кінці села, а ви сміливо можете зайти в долішній кінець. Сотенний каже:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нескорена армія (Із щоденника хорунжого УПА)» автора Йовик (Соколенко) Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧЕРЕЗ КАРПАТИ I ТАТРИ“ на сторінці 2. Приємного читання.