Розділ «ТАКТИКА БОРОТЬБИ ЗМІНЮЄТЬСЯ»

Старенький знову підніс голову, притулився до мене, поцілував мене в голову, благословив на дальшу боротьбу.

Цей зворушливий момент розчулив мене до глибини душі, бо мене ніхто не благословляв, не прощав, і як я відходив, то навіть з мамою не попрощався. В той момент і мені з очей покотилася сльоза. Я подякував дідусеві, поцілував його в руку і відійшов. Тієї зворушливої картини ніколи не забуду. В голові снувались картини мого молодого життя, як я був юнаком, як вступив у члени ОУН, як присягав: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї". Сьогодні те стало дійсністю. По відході ще кілька разів я обертався і дивився на старенького дідуся, який стояв біля ялиці, схиливши свою сиву голову, і про щось думав.

Переходжу далі — тут знову інша картина, де молоді дівчата зі змарнілими личками, зі сльозами на очах прощались зі своїми залюбками, може і назавжди. Плакали, що не почують бадьорих пісень, що не раз так ними милувалися. Ці зворушливі картини тяжко описати. Ціла ніч перейшла, як одна година. Заносилось на день, і селяни мусили повертати до своїх сіл, щоб приготуватися до виселення.

З гурту підходить сотенний Громенко, просить всіх хвилинку уваги і зворушливим голосом говорить:

— Дорогі брати і сестри! Я від імені цілої сотні дякую вам за вашу працю і допомогу, яку ви нам несли. Не раз ви наражувалися на велику небезпеку. Ви не жаліли для нас нічого, навіть свого життя. На жертівник Батьківщини ви віддали своїх синів і доньок, зазнавали великих репресій від ворога. Ви не заломились у спільній боротьбі за нашу поневолену Батьківщину. Ми всі разом довели перед ворогом нашу єдність і непохитність у завзятій боротьбі. Хай ваша віра в нашу перемогу буде і далі непохитною! Вірте в нашу перемогу! СЛАВА УКРАЇНІ!

— Героям Слава! — відповіли селяни. По тій промові сотенного запанувала гробова тиша. Його слова неслись ген-ген далеко по лемківських лісах. 3 грудей жінок і дівчат вирвалися нестримні ридання. Під кінець зустрічі селяни і повстанці зібралися в гурток, і напівголосом по лісі понеслася повстанська пісня:

Ідеш від мене ти, моя кохана,

Зійдеш з очей — мене не забувай,

Я — син лісів, а серце партизана!

На мене жде з побідою весь край.

При відході сумні селяни вимахували білими хусточками на прощання. Сотня довго дивилась в їхню сторону, доки вони не зникли нам з очей.

Заносилось на Божий день, лісова пташина своїми гармонійними співами мов розвеселяла цю сумну картину. Лише блідий місяць, що своїм промінням вкрадався поміж розлогі ялиці, був свідком того сумного моменту.

Сотня відмашерувала в глибину лісу, розтаборилась. Висилаємо стежі в терен. По якомусь часі стежі повертають і звітують про ситуацію в терені. Всі довколишні села зайняли польські війська, а також заблокували делягівський і борівницький ліси, щоб забезпечити себе від наскоку УПА. До Загут і Ясеньова під'їжджають ворожі підводи. Доносяться плачі жінок і дітей, що вони мусять покидати свої прадідівські землі, де вони виростали, тішились прекрасними горами, своїми звичаями, а ворог вирвав з їхніх сердець мрії, їхнє майбутнє.

Місцеві вояки УПА переживали ті моменти. Вони вдивлялися в ті сторони, де родились і виростали. Кожен з них закусив губи і чекав моменту, коли прийде час, і можна буде захистити свій край, своїх сестер, братів, своїх рідних.

Ціле Закерзоння заповнили ворожі війська. Всі шоси були забиті підводами і автомашинами, що вивозили селян, а інші вивозили їх награбоване майно. Для нашої сотні було вже тяжко провадити розвідку без допомоги селян, і з прохарчуванням були проблеми. Мали ми запасові харчі в криївках, але тяжко було їх дістати, бо ворог заблокував терени.

По вивозі селян, коли стало темно, сотня вирушила в сторону Гути. Наперед вислано розвідку перевірити, яка ситуація в селі. Розвідка повертає і звітує, що нема в селі жодної живої душі. Сотня підходить до села і стрічає жахливі картини. На плотах сиділи перестрашені кури, було чути жалібне нявкання котів і виття собак, які шукали своїх хазяїв. По хатах бачили ми порозкидані ліжка, поламані шафи, бачили ми, що поляки були безпощадні. В кожного з нас збудилася лють.

Сотенний наказує палити порожні хати. Можна було собі уявити, як вояки, які були з даного села, мусили палити свої рідні хати. Нараз ціле село вибухнуло вгору вогнем. Сотня лишає за собою великі клуби диму і жовті вогні палаючих хат.

По часі сотня приходить до села Нетребки. Тут не було чого затримуватися — те ж саме: жалібне нявкання котів і виття собак. За хвилю в повітря вибухнули великі клуби чорного диму і полум'я.

Під кінець приходимо до села Загути, яке не раз було для нас великою допомогою. Повертаємо до лісу, затримуємося на краю і дивимося на трагедію нашого народу, який ціле своє життя працював, а лютий ворог вирвав їм серце. Заходимо в глибину лісу. В лісі стрічасмо селянина з Нетребки, який втік перед виселенням. Він розповів нам про несамовиті події. Казав, шо вивезення тривало всього кілька хвилин. Поляки не дали забрати зі собою навіть білизни. Людей виганялн з хат, штовхали рушницями, гнали до автомашин. Багато селян втікали в ліс — тоді поляки по них стріляли.

Ліси були заповнені втікачами. Вони ховалися по ярах з надією, що та варварська навала промине, і вони повернуть до своїх сіл. Ворог щодня все більше паралізовував наші рухи. Чудова весна, всюди зелень, природа заквітчала поля і яри, а села стали пустелями. Лише по терені швендяли частини польського війська та рили місцями свіжі окопи. Іноді вони навіть прорубували ліси та робили засідки.