Розділ «СВЯТ-ВЕЧІР»

На стороні, де наступали сотні Бурлаки і Ластівки, втихло, мабуть, вони відступили. Лише на відтинку, де наступала сотня Крилача, бій тривав. Ми не моглн надати йому допомоги, бо були на іншому боці міста. Радимося з Бартлем, що далі робити.

Нараз по зв'язку подають, що впав сотенний Орський.

— Немає ради, — кажу до Бартля, — відступаємо.

Наказую відступати і забрати з поля бою всіх поранених і вбитих, якщо можливо. Обережно відстрілюючись, відступаємо. Тут стрічаю Іменного, який також вже збирає свою чоту до відступу.

Бірчу знищено, але зовсім не здобуто. Вдень перед нашою акцією мали ми добру розвідку про те, яка сила ворога, але в день акції до Бірчі прибув ще один полк ВП, про який нам не було відомо.

Сотня Громенка відступає в сторону села П'яткови. Якийсь кілометр від Бірчі затримуємося, щоб долучили всі вояки. Була шоста година ранку. Смерть к-ра Коника і сотенного Орського дуже подіяла на вояків. Кожен з нас питав: чому якраз впали двоє великих командирів. Було гірко, але кожний з нас розумів, що боротьба вимагає жертв.

Над ранком почав падати сніг. По чотирьох годинах завзятих боїв вояцтво було перемучене. Переднє забезпечення дійшло до села П'яткови і повідомило, що можна машерувати в село. Я сам, хоч дуже втомлений, переходжу з початку колони до кінця (чи все в порядку), підходжу до поранених, питаю, як вони почуваються. Мені було приємно почути, як всі відповідали, що почуваються дуже добре. Лише були у всіх питання: хто впав, хто поранений. В тому випадку можна було дивуватися на їхню хоробрість. Ніхто з них не нарікав. Санітари бігали від одного пораненого до другого та перев'язували їхні рани.

Біля П'яткови наказую затриматись, відпочити і зачекати, щоб решта сотні долучила. Було ще зарано — село не спало. Санітарний пункт вже був напоготові, щоб скоро заопікуватися пораненими. Жінки та дівчата виходили назустріч з харчами і молоком, щоб зміцнити на силах своїх героїв. Господарі скоро зорганізували підводи, щоб відтранспортувати поранених до головного санітарного пункту. Тим більше, що це було недалеко від Бірчі, то можна було сподіватися за нами ворожої погоні. Та поляки були такі спаніковані, що не могли позбирати своїх вояків до купи. Але нам треба бути обережними.

Я кажу Іменному, щоб приготував сотню до відмаршу. Будемо машерувати в сторону Явірника Руського — там нас чекає сотенний Громенко. Висилаю переднє забезпечення. За ними мають йти підводи з пораненими, а відтак сама сотня. Машеруємо дуже повільним маршем в бік Явірника.

Входимо в село. Там вже чекає сотєнний Громенко з обороною. Я підходжу і звітую поворот сотні. Стан сотні не можна було обчислити, бо деякі вояки могли від неї відлучитись. Сотенний питає:

— Скільки маємо вбитих і поранених?

Коли я сказав, що впали полковник Коник і сотенний Орський, то Громенко відразу не сказав нічого, а відвернувся і нервово заходив — не міг вимовити жодного слова. По короткій мовчанці відізвався до мене:

— Друже Соколенко, ви ідіть відпочивати, а я і Лагідний допильнуємо, щоб вояцтво відпочило.

На обличчі сотенного було багато скорботи з приводу втрати хороброго командира та революціонера.

Я відійшов на квартиру, де завжди перебував сотенний склад. Цілу годину в голові снувались думки і перебігали моменти нашого наступу на це бандитське вороже кубло. Відтак я думав про смерть курінного к-ра Коника і сотенного Орського.

Пані Бак скоро приготувала їсти і просила, щоб я трохи підкріпився. Старенька бачила, що я пригноблений, і що їжа мені не йшла. Мене розраджувала лише думка, що боротьба вимагає жертв, бо сама господиня віддала на жертівник Батьківщини двох своїх синів. А у мене перед очима пропливали поранені, кров, сім'ї загиблих, мама, рідні.

По короткому часі я твердо заснув. А як пробудився, то побачив Громенка, який сидів біля столу, глибоко задуманий. Коли він побачив, що я пробудився, то запитав:

— Ну, як, друже бунчужний, трохи відпочили?

Відповів, що добре відпочив. Відтак встаю, вбираю свою пістолю, яка лежала біля мене і сідаю біля сотенного. Йому було цікаво дізнатись про перебіг акції, а найбільше цікавила розповідь про смерть курінного. Я розповідаю про наш наступ, про хоробрість наших вояків, які боролись, як леви. Але наші сили були заслабі, щоб здобути Бірчу, тим більше, що Бурлака з якихось причин спізнився. I до того, ворог мав дуже сильні бетонові укріплення. Я розповів, як нам тяжко було здобути перемогу, але все одно Бірча, хоч не була здобута, але була майже знищена.

Природа укрила землю білою плахтою. До цього часу снігу було дуже мало, а тепер безупину він падав і падав. Поранених було відправлено до головного санітарного пункту у селі Воля Володзька.