Розділ «НОВІ ПОХОДИ, НОВІ БОЇ…»

По вечері в таборі затихло, лише заставн пильно і чуйно стояли на сторожі, а таборові вартові вільним кроком походжали по табору та постійно тримали зв'язок з заставами. Службовий підстаршина пильнував, щоб вчасно були замінені застави і варта. Коли сонце піднеслось вище і своє проміння кидало крізь високі ялиці, то в таборі знову почався рух. Вояцтво пробудилось зі сну. День мав бути дуже гарний, вітер помалу колихав високими ялицями, мов віщував нашу перемогу.

Після обіду курінь Холодного Яру вирушив у дорогу. Понад тисячу вояків і старшин Української Повстанської Армії стрілецьким рядом прямують на бойову операцію. Машеруємо лісами, кожен командний склад сотні біля неї. Під вечір минаємо село Тиряву Сільну, відтак Ракову, за Раковою опинились ми на старих окопах, мабуть німецьких. Було то недалеко від села Пашова. Зупинились на постін, бо до Вільшаниці вже не встигнемо. По довгому марші вояцтво заснуло твердим сном. Під вечір маємо наказ — приготуватися до відмаршу. Кожна чота була поінформована, що акція має бути на Вільшаницю, там маємо знищити залізничну станцію і міст, через який переходила залізниця, та звільнити багато українців з переселенчого табору, що є біля станції і обнесений колючим дротом.

Маємо розвідку, що ворожі сили нараховують до одного полку. Наказ — збірний пункт тут, де ми тепер кватируємо. Смерком вирушили ми в сторону вільшанської станції. За якусь годину станція була оточена. Знаємо, що на станції патрулює панцерний поїзд — тому треба підходити обережно. Недалеко від потягу знаходиться ворожий кулемет СБ. Боївка під командою Петі, підкладає під міст міни, але вони, на нещастя, не вибухнули. Наші чоти підсунулися аж під сам панцерник. Ні машиніст, а ні охорона табору нас ще не побачили. Нараз пролунав постріл з кріса, а відтак з кулеметів. Це, мабуть, наші дві сотні з протилежної сторони. Сотенний Громенко дав наказ — "Наступ". Панцерник засвистів і рушив у бік станції. Ворог був захоплений, бо не зорієнтувався, з котрої сторони наступ. Наші вояки закидали панцерник гранатами, але видко, що гранати йому не пошкодили, бо панцерник відкрнв сильний кулеметний вогонь. Нас не вразило, бо ми були майже під його колесами. Ворог сподівався наступу від лісу і свій вогонь скерував у цю сторону. Тим часом ми вдарили з протилежної сторони, панцерник замовк, град наших гранат знищив ворожу охорону, і бій затих. Ворожі вояки, які зостались живими, розбігались, куди могли, залишаючи на полі бою багато вбитих, зброї і амуніції.

Наші чотири сотні зійшлися до купи. Вояки розкидали дротяні загороди, звільнили виселенців. Наказ "Відступати" переходить від одного вояка до другого. Чотові перевіряють свої частини. У нашій сотні всі живі, не знаємо, як в інших сотнях. Обережно відступаємо на збірний пункт.

На збірному пункті довідуємося, що з сотні Бурлаки чотирьох легко поранено. Вже добре розвиднилося, перемучене вояцтво твердо заснуло.

По відпочинку вояки дещо мали з залізної порції, тому перекусили. Треба було рушати на свої оперативні терени. Попрощавшись з друзямн з Перемищини, наша сотня відійшла на свій терен, а сотні Бурлаки, Ластівки і Яра — на свої терени. По успішній акції вояки мали добрий спомин, оповідали кожний особисто про свої пригоди.

Над ранком прибули ми до села Загути і там вирішили закватирувати. Село хоч невелике, але придатне на постій. Коли сотня увійшла до села, селяни радо вітали нас, цікавилися, як нам удалася акція, хоч вони не знали докладно, де ця акція була. Найголовніше питали, чн мали ми великі втрати.

По акції на Вільшаницю ворог шалів: сильно почав укріплювати свої гарнізони, а польське шовіністичне населення ще більше почало нападати на українські села. Провід ОУН перестерігав польське населення, щоб припинили напади і морди, бо буде відплата, але перестороги не допомогли. Тоді Провід ОУН і командування УПА вирішили вислати експедицію за Сян і знищити всі села.