Розділ «НОВІ ПОХОДИ, НОВІ БОЇ…»

Коли майбутні історики захочуть описати завзятість і силу революційної боротьби, то їм, напевно, буде дуже важко. Візьмемо під увагу лише одну Лемківщину, де у визвольно-революційній боротьбі брало участь все населення з довір'ям до проводу ОУН. Ця боротьба охопила найменші закутини, де жили українці, не поминаючи тих, які жили в Польщі, Словаччині, Чехії чиУгорщині.

Політичні партії, які перед тим були на Україні, перестали існувати, бо ОУН (революціонерів) так зуміла охопити українські маси, що друга частина ОУН (Мельника) виявилася неспроможною, бо не мала сили охопити маси, і по короткому часі про її діяльність не було чути. Деякі її члени, яким була дорога справа, прилучились до визвольної боротьби ОУН і УПА. Таких було дуже мало, бо решта її членів виїхали на еміграцію і пізніше не те, щоб підтримати морально, а противно цю боротьбу плюгавили, називали бандерівськими бандами.

В даному випадку навіть найбільшому політикові буває тяжко пояснити, що в такий короткий час визвольної боротьби українське населення могло так переродитись. Це трапилося тому, що народ зрозумів, чому і за що він бореться.

У кожному селі були зорганізовані різні робітні, верстато-кравецькі, шевські, санітарні, фармацевтичні, адміністраційні, пропагандивні та розвідчі курси. Відділи УПА зростали з кожним днем. Більшовики бачили небезпеку УПА і провадили інтенсивну пропаганду проти бандерівців. Наші брати-наддніпрянці не вірили в їхню пропаганду, бо знали, що УПА мала бої з більшовицькими партизанами і проти регулярних частин Червоної Армії, з чого завжди виходала переможно.

Здавалось, коли більшовицькі дивізії по закінченні війни з німцями будуть повертати на схід, то нашим відділам прийдеться з ними воювати. Але сталося інакше. Командування УПА дістало відомості.що червоноармійські частини одержали наказ при відході з заходу обминати терени, на яких оперують відділи УПА. Тут була певна мета більшовицького командування. По розгромленні німецької армії червоноармійці були дуже здеморалізовані — відказувались виконувати вказівки своїх командирів, і навіть траплялися випадки, що їх розстрілювали. Це була цілковито здеморалізована маса, яка йшла "визволяти світовий пролетаріат від капіталізму", але того пролетаріату не знайшла, тому при поверненні на схід грабувала все що могла та гвалтувала жінок. Повернення Червоної Армії було подібним до походу татарської орди.

Після закінчення війни для комуністичної Польщі постали проблеми на терені Лемківщини, Ярославщини і Перемищини, тобто на землях, які Польща одержала в подарунок від батька Сталіна, Рузвельта та Черчіля. Поляки ще від віків зазіхали на ці терени, але була проблема, бо ті теренн опановувала УПА, яку Польщі тяжко було побороти. Польща домагалася від Росії, щоб вона забрала всіх українців з тих земель. Тому-то дійшло до першого виселення українців із впав Закерзоння.

Москва та Польща утворили спеціальні переселенчі комісїї в складі спецвідділів НКВД і висилали їх на українські села. Насамперед, пробували діяти пропагандою, але, як побачили, що пропаганда українців не бере, почали вивіз населення силою. Відділи УПА, що в той час мали опанованими майже всі терени, розгромлювали такі комісії. Наша розвідка щодня приносила нові відомості про плани ворога. Командування УПА дало наказ зміцнити бойову міцність і не дозволити ворогові закріпитися на тих теренах. Про силу ворога ми знали докладно.

Теренова сітка ОУН і відділи УПА взялися інтенсивно до побудови криївок, а відтак і магазинування запасових харчів, зброї, амуніції тощо. Також були добре побудовані підземні шпиталі, так що на випадок можна було примістити хворих чи поранених вояків УПА, де також працювали досвідчені хірурги та санітари.

Переселенча комісія закріпилася в селі Кузьмини. Село Кузьмини було розміщене в долині при головній дорозі, що вела з Бірчі до Сянока. Там колись жила більшість українців. Зараз зі стратегічного боку село виглядало дуже вигідно, бо навколо було оточене лісом.

Сотня, після проведення кільканадцяти успішних боїв досягла великого бойового та ідеологічного рівня. Кожен вояк був свідомий, чому і за що він бореться. Всі добре знали, що УПА не має ніяких союзників, які б допомагали у боротьбі з більшовиками, тільки має моральну підтримку поневолених народів.

Літо минуло. Почала наступати осінь. Вже зелені ліси не шуміли так, як весною, ранні пташки так гарно не вигравали весняних пісень. Пожовкле листя помалу почало опадати і прикривати зелену траву. Осіння пора була не дуже сприятливою для революційних частин УПА. В кожного з нас стало питання: яка доля стріне нас зближаючою зимою. Але сотня була до всього готова. Кожного дня вона змінювала місце постою, частіше кватирували в селах. В селі сотня розташовувалась в вигідних місцях. Моїм обов'язком було подбати, щоб вояки могли добре відпочити, а також бути готовими на несподіваний напад ворога. Але на щастя такий випадок нам не траплявся. Щодо прохарчування сотні, то кухарі, яких мав кожний рій, варили їжу, а також готували м'ясо на залізну порцію, яку мали доставити до лісу.

Час від часу висилали ми рій за Сян на польські терени, щоб зорганізувати кілька штук худоби. Поляки були повідомлені, що вони мають давати контингент для УПА. Якщо відділ УПА прийде по приділ, щоб місцевий господар мав готовий такий контингент.

В селі по вечері сходились гуртками вояки з місцевими дівчатами. В кожному гуртку можна було почути повстанські пісні, гумор і дотепні жарти. А там, де частіше сотня кватирувала, то господині готували нам вечерю.

Так проходили повстанські будні. Поки що в терені спокій, ворог по кількох акціях сотень УПА не висилав в терен своїх відділів. Доходили до нас звістки, що більшовики і поляки готуються до більших акцій проти УПА. Найнебезпечніші ворожі гарнізони розташовані в таких селах як Делягова, Кузьмини, Сянок, Вільшаниця й Бірча. Ті гарнізони майже щодня зміцнювались, а також добре забезпечувалися. Такі гарнізони ворог мав, щоб утруднювати дії УПА.

Подібні гарнізони ворог мав на всіх опанованих УПА теренах, таких як Лемківщина і Перемищина. Зі сторони УПА треба було перекреслити ворожі плани. Маємо розвіддані, щодо Діброви, що лежить над Сяном. Колись це село було заселене українцями, але польські банди змусили їх залишити свій дім і оселитись по цей бік Сяну. Туди, в старовинний замок якогось польського магната, має прибути ВП (Військо Польське) і там має бути випадова база на українські терени. Треба той замок знищити. А так як ройовий Чумак походив з тих країв, то Громенко дає йому наказ, щоб пішов зі своїм роєм і цей замок висадив у повітря. Чумак прийняв наказ, я забезпечив його рій відповідними вибуховими матеріалами, і він відійшов.

Згодом наша сотня перейшла на постій до села Ляхави. Село невелике, але зі стратегічного боку дуже вигідне, бо навколо було оточене лісом. Тут маємо стрінутися з сотнями к-ра Бурлаки, к-ра Ластівки і к-ра Яра. К-р куреня Коник дав наказ, знищити залізнодорожну станцію, яка служила для транспортів на вивіз нашого населення, а також для утримання всіх наших людей, яких поляки засадили за дрот і готують до вивозу.

Над ранком в ляхавському лісі стрічаємось з нашими побратимами з трьох сотень. Курінь розмістився біля села. Командний склад куреня розташувався в селі. Дуже приємна була зустріч з друзями, які походили з різних теренів України.

Сотенний Громенко переживає за рій Чумака: чи вдасться йому знищити замок у Діброві. Я його заспокоюю, кажу, що може бути певним, що Чумак виконає наказ і повернеться без втрат. Я покладаю на нього велику надію. Наради курінного командного складу продовжуються. Узгоджено плани акції, яка має відбутися наступної ночі, тому що сотенний Громенко чекає на повернення ройового Чумака.

В таборі куреня велике заворушення. Село Ляхава було замале — всього кілька десятків родин. Село було бідне, а ще до того, мало кілька грабунків польських банд з Кузьминів. Поблизу розташованого куреня в потоці кухарі розпалили вогні і приготовляють вечерю для своїх друзів, а також залізні порції.

Під ранок повернувся Чумак з роєм і звітує сотенному, що наказ виконав, як було заплановано: не згубив жодного вояка. На обличчі Громенка з'явилась усмішка задоволення. Він приступив до Чумака, подякував йому і наказав відійти до своєї чоти.