Розділ «СИЛУЕТИ»

Веронiка сказала:

– Чула.

…Пiдiйшов Дема.

– Про що ви говорите?

Стефан:

– Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.

– Ну, це не про мене писано.

…Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник – у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.

Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця:

– Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоїть чiтка вiфлеємська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: «… твоє життя, ти, твої руки, твiй кожний день – це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» I пише дiва – жiночий ватажок – наказ. I, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, i, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своєї творчости.

– Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть! Боян сказав: «Можна згорiти, як свiчка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму.

…Сказав дядя Варфоломiй:

– Стефане, йди сюди.

Пiдiйшов.

– Ну, говори по правдi: вламав?

Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.

…Сплеснули весла.

…Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i брiв зелений запах iз слобожанських безкраїх степiв.

…Сплеснули весла.

Дядя Варфоломiй подумав не то з iронiєю, не то так: