Розділ «СИЛУЕТИ»

– В драмi був?

– Нi, на концертi молодої фiлгармонiї. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:

– Ах ти, ячейко!

– …i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi – звичайно його не видно, а вiн є на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:

«Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину». А Дема казав з патосом – «Ой ти, краю мiй тривожний – виконкоми й сум!..»

…I, значить, у цьому городку жила-була сiм’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей – Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поїхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншої фамiлiї, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоєвський, i Рафаель, i глибина глибин.

А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру – i бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

– Що з моєю Веронiкою зробили? Не знаєш, Стефане?

Стефан мовчить…

…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:

– Ах ти, ячейко!

Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:

– Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?

Тодi йшла весна.

Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно – пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизої безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.

…I от сидить Веронiка й робiтниця Христина. А от з книги дум народнiх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселi. Забармашить земля. I як музика польових просторiв, ллється ця надзвичайна агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця.

– …Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть.

…Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбирає своє сиве волосся. I каже Христина:

– …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкоторої правди? Буржуй ти – i больш нiчого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.

…Веронiка сидить, нахиливши голову.