Розділ «СИЛУЕТИ»

– Нарештi. От дорiжка!

Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:

– Ну, як дiла?

– Нiчого.

– Добре. I ми нiчого, живемо – хлiб жуємо. «Красную Ниву» виписую. Єсть i вiршики, i «технiка» – все як полагається. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаєш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.

…Вузлик розв’язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.

– …Як же Веронiка? Часто буває в тебе?

– Два тижнi не бачились.

– Два тижнi?

– Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…

Дядя Варфоломiй перебиває:

– Так ти з нею досi не говорив???

– Нi.

– Нехороше. А викликаєш телеграмою.

– Я написав тiльки про згоду…

– Нехорошо.

Дядя Варфоломiй має вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов’ї, i пахнуть там українськi троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.

…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: «Капiтал», тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i – чого тут тiльки нема!

В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути – кричить, гримає брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.

Дядя Варфоломiй приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана: