– Спить твiй брат Остап на моїй кроватi, – сказала вона.
– Ну, то й добре! Значить, i я ще можу трохи вiдпочити.
I ще сказав Андрiй своїй матерi, щоб вона злазила з горища i не перешкоджала йому. I послухала мати сина i, ступивши на долiвку, пiшла в кiмнату та лягла на своєму лiжку.
I лежить мати пiд легкою ковдрою i нiяк не може вгадати, скiльки часу пройшло. Давно вже чує вона, як Андрiй шелестить в сiнях сторожкими носками i думає: «Мабуть, сокиру шукає».
I хоче вона йому сказати, щоб вiн не шукав сокири, i чомусь не може цього зробити. Мiсяць починає вже поночiти i, мабуть, десь далеко на землю сходить свiтанок. Стiнний годинник одноманiтно тукає, i летять у вiчнiсть бистрокрилi секунди, їх навздоганяють хвилини i – ще повiльнiш – години. I не чують вони цих пострiлiв, що тривожать порожнє мiстечко. Органiзовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступає його королiвська величнiсть сам король-час.
Мати вже бачить, як скрадається до її затiненої кроватi її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на лiжку, i чомусь не може цього зробити. Та й навiщо попереджати, коли так приємно мрiяти. I вона продовжує мрiяти. I мрiє вона про щасливе життя, i мрiє, аж поки до неї пiдходить Андрiй, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати…
Вiн i справдi пiдiйшов. Пiдiйшов братовбивця тихо, нечутно i зупинився, як примара.
Але чого ж вiн стоїть? Невже й тепер не кiнець! Нi, мабуть, тепер кiнець! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма.
I тодi враз гупнуло. То Андрiй, гадаючи, що на лiжку лежить його брат Остап, поспiшає виконати свiй громадський обов’язок.
I замiсть мрiй, перед материними очима раптом загорiлись якiсь рожевi потойбiчнi свiти. Мати навiть не встигла скрикнути. Матерi вже не було. I зовсiм даремно сокира знову падала на її голову i так настирливо гупала в передранковiй темрявi. Матерi вже не було…
Тодi Андрiй вискочив у вiкно i побiг по порожнiх улицях середньовiчного мiстечка. I тодi ж у страшнiй завiрюсi помчались галопом будинки, крамницi i, нарештi, сама земля.
Але матерi вже не було. Вже перший удар сокирою перенiс її в той загадковий свiт, де нема нi печалi, нi зiдхань, де нiколи не загоряється нiжна смужка молодого дня i де нiколи так завзято не кричать жовтогарячi пiвнi, як вони кричали в мiстечку за тiєї невеселої передранкової темряви.
Матерi вже не було. Матерi саме тих бойових хлопцiв, що їх батько помер дуже давно: так давно, що й не скажеш.
IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сині етюди » автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „МАТИ“ на сторінці 5. Приємного читання.