Розділ «МАТИ»

А мiстечко i справдi зашумувало. Iз зовсiм невойовничих будиночкiв повилазили доти невiдомi войовничi патрiоти своєї вiтчизни i, помахуючи кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа знищать в два тижнi, а за мiсяць завоюють всю Австро-Угорщину з Нiмеччиною вкупi. З державних установ кожної хвилини леї їли вiстi про нашi «надзвичайнi» перемоги, i обивателi остаточно збожеволiли вiд несподiванок. На базарi цiлий день товклися люди i передавали з уст в уста напiвфантастичнi чутки, i навiть можна було бачити, як дуже поважнi мiстечковi крамарi раптом пiдскакували до своїх покупцiв i – нi з того нi з сього – починали вести з ними довгi бесiди про сучаснi подiї. I тiльки там, на вокзалах, де матерi випроводжали своїх синiв у далеку невiдому дорiженьку, – тiльки там було безгомiння. Але й це безгомiння було не буденне. Словом, прийшла якась нечувана тривога й прийшла якась нечувана суєта. Якимсь химерним вентилятором вентилювало заплiснявiле мiстечкове життя.

Тодi й надiйшов перший удар для матерi. Надiйшов тодi, коли Остап раптом заявив за вечерею, що вiн вирiшив iти добровольцем на фронт i що вiн хоче цим вирiшенням, так би мовити, вшанувати пам’ять свого батька. Мати ахнула. Вона довго сперечалась iз старшим сином, щоб вiдмовився вiд такої безумної думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психiчно ненормальний був i що, значить, зважати на його заповiти не приходиться. Але Остап стояв на своєму, i нiяка сила не могла його переконати. Тодi Андрiй порадив матерi «плюнути на цю справу» i сказав своєму старшому братовi:

– Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт i не мороч нам бiльше голови!

I поїхав Остап на фронт заробляти хрестика, i заробив вiн їх там цiлих чотири. I зробився вiн там паном ротмiстром, i дiстав вiн собi славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих синових листiв (вiн за весь час тiльки одного написав), а з iлюстрованих журналiв, де серед великих героїв вмiщено було й його дороге обличчя. I радiсно i сумно було дивитись на те обличчя! Радiсно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, нiколи до неї не повернеться, бо зiйшов вiн на зовсiм чужу їй i невiдому дорiженьку. Як згадка про неповторну молодiсть, жеврiло на серцi це колись таке рiдне й близьке їй обличчя. I почорнiло на душi, i сумно було їй дивитись на цей присмерк, що йде над сiрими калюжами її понурого мiстечка.

А в мiстечковому життi i справдi почало поночiти. Войовничi патрiоти вже не виходили на вулицi й не махали кулаками, як на початку вiйни, i з державних установ уже не летiли радiснi вiстi. Крамарi мовчки постачали обивателя i вже не мали охоти говорити на сучаснi теми. Трапилось щось неможливе: вiйна робилась звичайним побутовим явищем, i нiкого не зворушував лазаретний стогiн оборонцiв вiтчизни. Серця почерствiли, i обиватель похмуро чекав на якусь нову екстравагантну несподiванку.

Тодi мати зазнала дальшого удару. Задумала вiйна одiбрати у неї й її другого сина, i покликали Андрiя до вiйськової служби. Але не пiшов той на вiйськову службу, i оголошено було його дезертиром. Тодi утiк Андрiй iз свого рiдного мiстечка, i залишилась мати самотньою зозулею у своїй пiдвальнiй кiмнатi. Це був дуже важкий час у її невеселому життi. Вона навiть вiдчула раптом, що немилий їй стає сам бiлий свiт. Коли ранiш вона знала, для кого поневiряється в своїх злиднях, то тепер вона остаточно розгубилась i тiльки дивилась мертвими очима у своє туманне вiкно. Надворi вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично нiжилось над мiстечком молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом i уявляла собi свiт як велику й безвихiдну домовину. I невiдомо, до чого б привели бiдну жiнку її муки, коли б не революцiя.

Перший вибух 17-го року зазвучав матерi божественним органом. Коли для звичайного мiстечкового обивателя революцiя прийшла тiльки новою несподiванкою, що вiн її так похмуро чекав, то для матерi вона була чарiвним бальзамом. Мати враз посвiжiшала й, виходячи з весняних плакатних вулиць за мiстечко, з надiєю дивилась в теплу легко-бiрюзову далечiнь. Вона вже певна була, що їй тепер недовго чекати своїх любих синiв.

– Менi дуже подобається революцiя, – сказала вона колись своїй сусiдцi.

Словом, фортуна нiбито зжалилась над матiр’ю i навiть зжалилась над нею до кiнця: за якийсь мiсяць вона принесла на своїх крилах її першого сина Остапа, георгiєвського кавалера чотирьох хрестiв. Але принесла вона Остапа саме в той час, коли вже не треба було георгiївських кавалерiв i коли зривали погоники з офiцерського плеча. I що ж? Остап недовго прожив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю цукерками, що ними обiцяв колись годувати її. Тiльки один раз продзвенiв вiн своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i скоро зашумiв iз своїм отрядом на Дiн.

Мати розгубилась: що ж це таке? Чи не солодкий сон приснився їй? Невже ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб вiн їй дав тiльки одну щасливу хвилину?

Тодi ще раз нiбито зжалилась над нею фортуна i принесла їй на своїх крилах другого сина – Андрiя. Але й цього вона принесла до рiдного мiстечка з великим отрядом i саме в той час, коли в країнi вже зацвiли червонi зiрки на кашкетах. I що ж? I Андрiй недовго жив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю. Тiльки один раз вiн продзвенiв своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся вiн, скоро й сам зашумiв зi своїм отрядом на Дiн.

I став Дiн для матерi якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якiсь офiцерськi сили, вона знала, що червонi готуються до смертельної боротьби з ними, але вона нiяк не хотiла зрозумiти, що її сини в рiзних таборах, що десь на донських степах Остап i Андрiй кидаються один на одного, як розлютованi звiрi, i що, можливо, десь вони вже в мертвiй схватцi i якийсь iз них уже хрипить на гострому кинджалi свого рiдного брата. Мати схоплювалась iз свого лiжка i божевiльними очима дивилась у вiкно. Цей сон був страшнiший за всi кошмарнi сни, i тiльки тепер вона пiзнала, що таке справжнє нещастя. I здалося їй тепер життя не домовиною, а безвихiдним, страшним виттям смертельно пораненого пса.

Так проходили днi, мiсяцi i, нарештi, роки. По селах, мiстах i мiстечках лютувала громадянська вiйна.

То тут, то там блискали пожари, i днi переповнились кулеметним татаканням. То тут, то там розривались снаряди, i банди блукали по всiх великих i малих степових шляхах. То цi переможуть, то тi, i здавалося напiвмертвiй матерi, що цьому нiколи не буде кiнця i вона вже нiколи не найде колишнього спокою.

Тодi десь раптом ударив грiм i метнулась блискавка. Нiби хтось мудрий i великий взявся переконати матiр, що нiчого безконечного нема, i взявся найти їй довгожданий спокiй. I ще раз ударив грiм i метнулась блискавка: то вiдступав за своє рiдне мiстечко її рiдний син Андрiй i насiдав на нього його рiдний брат Остап.

Мати, звичайно, нiчого не знала. Вона не знала, що мало не на порозi її убогої кiмнатки стикнулись у мертвiй схватцi завзятi брати. Цiлий тиждень переходило мiстечко iз рук у руки, i мати тiльки пiд кiнець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожнiх вулицях свого рiдного мiстечка. I вона, розпатлана, кинулась до штабу. I побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним навколюшки i почала благати його, щоб вiн припинив бiйку. Тодi усмiхнувся Остап i сказав матерi чужим голосом:

– Iди, стара, додому i, будь ласка, не перешкоджай менi!

Вона подивилась на сина i не пiзнала його: перед нею стояла сувора i без кiнця далека їй людина. Це вже був не той Остап, що обiцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втiлення незнаної їй i хижої мудрости. Тодi ще раз подивилась мати на свого рiдного сина сухими очима i мовчки пiшла додому.

I в цю ж таки нiч вона стикнулась iз другою своєю дитиною. О третiй годинi ночi хтось тихенько постукав їй у вiкно. Вона хутко пiдвелась з лiжка. Тодi чує вона рiдний їй голос, i голос цей просить скинути защiпку з її убогих дверей. Вона кинулась до порога i побачила, нарештi, свого дорогого Андрiя.

Але й його побачила вона таким же далеким i чужим, як i Остапа. Вiн навiть не привiтав її, вiн навiть не дивився на неї i, як неприручений звiр, увесь час ховав на пiдлозi свої колись добрi очi.