Розділ «МАТИ»

– Хiба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?

– Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? – скрикнув Остап. – Так знай же, вiдьмо: нема тобi пощади вiд мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то…

Остап схопився за клинок i показав його матерi. Тодi переповнилась чаша терпiння, i сказала мати:

– Що ти говориш, Остапе? Побiйся Бога! Невже ти, мiй п’яний сину, забув своє дитинство й «солодкi цукерки»?!

– Ха-ха! – зареготав Остап. – Чуєте, хлопцi? Моя мати згадала солодкi цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопцi?!

П’янi вершники теж зареготали. Зареготали й шаблi дзвоном якогось страшного розпачу. Тодi знову сказав Остап:

– Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибi тобi, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити – то зовсiм не важка штука… i навiть деяке задоволення… Ха-ха! А виховати – це твiй природний обов’язок… Ну, словом, я хочу жити i во iм’я якихось там шляхетних поривань зовсiм не думаю пiдставляти свою голову своєму братовi Андрiєвi!

Мати з жахом дивилась на свого сина i нiчого не розумiла. Вона все втiшала себе надiєю, що це – нiщо iнше, як п’яний бред п’яної людини, i вже не могла втiшати себе такою надiєю. – «Це пекельний сон сниться менi», – уперто думала вона i раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки пiдвiвся Остап.

I пiдвiвся Остап i сказав матерi, щоб вона влаштувала йому лiжко на ганку; мовляв, вiн там буде до ранку чекати вiдповiдi i її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрiя. I, похитуючись, пiшов вiн на ганок, а за ним пiшли i його вершники.

Стiнний годинник одбивав секунди. Час iшов дуже поволi, i якась година здавалася матерi за цiлу вiчнiсть. Вона раз у раз пiдходила навшпиньках до сiнешнiх дверей i прислухалась. Десь кричали вранiшнi пiвнi, а ще далi вили собаки безвихiдним виттям. Перед матiр’ю проходили одна по однiй картини її невеселого життя i проходили дорогi обличчя її маленьких синiв. Сьогоднi в мiстечку порожньо i дико, сьогоднi зчепились в мертвiй схватцi два рiдних брати, а колись над мiстечком стояло хоч i вбоге; але ясне й ласкаве сонце, i Остап та Андрiй були такими симпатичними людьми. Сьогоднi грохочуть оселi грохотом громадянської вiйни, скачуть по шляхах божевiльнi вершники, i сини не хочуть визнавати один одного, навiть матерi уже не визнають. А тодi вони ласкали її своїми дитячими рученятами i так хороше зазирали в її обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в життi?

I раптом прийшла матерi думка, що нiякого кошмару нема i що все, що дiється зараз, є звичайне й природне явище. I коли вона не може зрозумiти цього, то вона, значить, оджила вже свiй час, i, значить, на її земне мiсце прийшли новi люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. I тодi захотiлось матерi вмерти.

Вона пiдiйшла до сiнешнiх дверей i приложила до них своє ухо.

Остап хропiв, хропiли й його п’янi вершники.

Тодi полiзла мати на горище до свого сина Андрiя й сказала йому:

– Твої вороги, синку, сплять. Отже, тiкай якомога скорiш!

– Менi здається, що я вiд тверезих уже не втiк би, – сказав Андрiй. – Чи не п’янi вони, матусю?

– П’янi, синку, ти легко вискочиш у вiкно… Тiкай, синку!

– А де ж мiй братiк Остап спочиває? – спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрiй.

Мати подивилась на сина i в присмерках мiсячної ночi, що проточилась на горище, побачила в Андрiєвих очах пiдозрiлий блиск. I вона одразу зрозумiла його: Андрiй задумав убити свого п’яного брата Остапа.

I, зрозумiвши це, вона, не довго думаючи, сказала: