Розділ «ЛЕГЕНДА»

…Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова подiлась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.

Iще знав дiд Чорноморець, де ховається юнак, i розповiв вiн людям, що наступає кiнець юнаковi, що лютою смертю помре вiн. Але ще гримали повстання i горiли панськi маєтки.

Але вже надходив кiнець.

Тихо, крадькома, мов кiшка, насувалася юнакова загибель. Як осiння журба мiж дерев, м’яко ступала загибель. I прийшла загибель.

…Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi, тривожно гудiли сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли панськi маєтки, то було дiло юнакове – ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, i гордого, як сокiл. Тодi загiн його отаборився в Зеленому Ярку. Бiля багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес – здоровий вухатий собака.

I раптом пiдвiвся й завив пес – тихенько й тривожно. I сказав тодi юнак:

– Iде зима. Пiдемо глибше в лiси… Ще помстi не кiнець!

I одгукнулося здалека таємно:

– Ще помстi не кiнець!

I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить iз заводi в Днiпро:

– Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…

I одгукнулось:

– Ой, Морозе-Морозенку…

Та не чули тодi повстанцi, що насувається на них неминуче лихо.

(Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).

…А Зелений Ярок оточили вовчi загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…

Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке минуле!….А потiм раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети – то оточили повстанцiв вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга – вовча…

Довго-довго не здавалися повстанцi.

Та тiльки перемогла вовча сила: перебили повстанцiв, тiльки троє лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.

Ой, гудiв та й тривожно лiс…