Розділ «ЛЕГЕНДА»

Гримали повстання. Лютували повстанцi.

А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й череп’янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.

Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися. Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки чабани й байстрюки радiють, а iншим – смерть.

Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.

Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони – догори зубами – в травi й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.

Казали: ватажок Стенька – стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий пророк, вiн вiщував – так переказували по селах, по заводах:

– Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи – чигає воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лiсiв, з нетрiв, з темряви. Летiть, як метелики, на свiтло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як вiки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок – i ми в голубiй країнi, не буде кроку – знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..

I брали ножi, i точили ножi, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi маєтки й череп’янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу юнаковi.

…I пiднялися тодi вороги, вночi загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi почали вибухати ще частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав пригноблених, i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до нього, i лилася цебрами ворожа кров.

Так чергувалися зорi: була вечiрня, була вранiшня. Iще були днi, i вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.

Вже майже рiк лютує юнак, i нездiбнi вороги зловити його.

…I от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А вiн сидить на конi й посмiхається до людей, наче вечiрня зоря до рiчки.

Був тодi присмерк, стояли жнива, i на майданi пахло полем. Та й пiд’їхав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак злiз. I що ж? Юнак як юнак, але справжнiй Стенька: очi йому, як невиїждженому кониковi, грають…

…Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тiльки ховали. А була ота думка оця: iшла чутка, що Стенька з лiсовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такi чутки пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля минає, то ще й нiчого: єсть такi дiди, на Чорномор’ї були, вiд кулi теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що – то анцихрист.

…Отож злiз юнак, з цеберки воду п’є. I пiдiйди до нього на той грiх бабуся старенька; їй сина вороги закатували – червоний повстанець був. Пiдiйшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив це. А баба схопила його руку – та до уст своїх, та тужити.

– Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього…Отут-то й було несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як лист той осiннiй, i змолився юнак:

– Бабусю велика! Молюся тобi за твої страждання, за твої муки. Ти мiй єдиний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобi, людино вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.

Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й думали. I порiшили тодi люди, що Стенька дiйсно зв’язався з нечистою силою.

I пiшла з того часу погана слава про юнака. Тiльки байстрюки та голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I важко тодi стало юнаковi жити з своїм загоном у лiсi: вовчi загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.

Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були тодi неяснi думи й неяснi мрiї, i журба була за далеким, неясним, невимовним…