Розділ «ЛЕГЕНДА»

– Невже жалко?

– Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський – як що, то й плакати.

А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..

– Ух ти, кралечко! – цебто обняв один.

…А другий заiржав та й полапав трошки.

Мовчала молодиця, думала, мабуть… потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари:

– За волю… йдете?

I крикнули хлопцi:

– За волю! – ще й шаблюки забрязкотiли.

Зашумували очi в слив’янцi (пiд вiями нiби слив’янка кипiла), вискочила Стенька до порога:

– Цiєї ночi п’ять чоловiк присплю… Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi…

…А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi.

З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.

…Гримали повстання…

II

Не одна молодиця спiвала: «Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок зелений – розвеселюся…» То не хмари нависли над головою, то очiпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.

Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде – тисячi, тисячi, тисячi… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки: був Приймак i Буденний, i були – тисячi, тисячi, тисячi…

…Палали панськi маєтки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi – з заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi – чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки…