Розділ «БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ»

До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.

Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.

…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.

Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину – i приходять потяги до баракiв.

…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:

– Ну, єсть плакат!

– Що кажеш, Юхиме?

Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.

– Кажу – прояви себе!

I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.

Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:

– Це можна… Чого ж не можна?

Юхим дивиться непевним поглядом:

– А не брешеш?

– Навiщо брехати?

– Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?

– Згодний.

– Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було.

…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далi буде видно.

Окупацiя – слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.