Розділ «ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА»

У вагонi стоїть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому – якийсь мисливець розповiдає анекдоти. Тодi менi прокидається вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.

– Ей, держи! Держи її – кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина.

Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiтає в степ.

Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiдає вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою тургенєвськi «Нотатки мисливця», але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малює природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiдає моєму настроєвi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих «серйозних» розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок моєї безтурботної епiкурейської уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.

– Пробачте менi, дорогi друзi, – думаю я. – Але дозвольте забути про вас.

Потяг розриває простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности.

Тодi надходить задума, i передi мною виростає наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання. Пам’ятаю, ми приїхали на луки вночi. Я думав, що це «Бєжин луг». Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам’ятаю, я хотiв тодi умерти – так прекрасно було й так билось моє молоде серце.

Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залишається тiльки згадувати їх. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламується до могили.

Нарештi потяг затримує ходу: попереду нас перша вiлла й пiвстанок. Я одриваюсь од скла й сiдаю на своє мiсце. Нелi положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до дверей. Потяг зупинився.

– Вiлла Стаховського! – кричить кондуктор.

Вилiтають постатi – люди, собаки, вилiтають клунки, i знову свисток. Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрiї.

На кожному пiвстанку лишається кiлька мисливцiв. Що далi, то бiльше порожнiє вагон. Я їду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.

Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i стороннi люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекидаємось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже здається, що я в їхнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т. д. i т. iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й переконую себе, що це зовсiм не так.

I от наближається лиман. Нелi хвилюється, i я здiймаю її з верхньої полки. Сонце ще стоїть на два метри вiд горизонту, i на вечiрнiй перелiт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь у дорозi, на степових озерах.

– Ви де будете? – питає мене якийсь мисливець.

– На Троватому! – вiдповiдаю я.

Дiалоги коротенькi, бо тепер уже не до розмов. Тiльки маленький робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з захопленням розповiдає, як вiн сварився iз жiнкою перед виїздом. Вона, мовляв, страшенно репетує й завжди не пускає його. Бiля робiтника стоїть його синок i усмiхається. Ця парочка мене завжди зворушує. Але, коли потяг прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.

Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипаємо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiдає на вози й їде на лиман.

Мене завжди зустрiчає бабуся iз мисливської хати.

– Ах ти, моє соколятко! – говорить вона й влаштовує на возi сiно.