Розділ «II»

– Та як ти живеш – горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

– Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

– Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

– Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…

– З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

– Отсе, – смiється Маруся, – ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!

Катря вже i сама смiється.

– А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!

– Катре, – попитала я в неї, – а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

– Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

– А як батько присилує?

– Мене? Мене присилує? – покрикнула, почервонiла по саме волосся. – Я сама батькова дочка!

– Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

– Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:

– Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, – слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане – чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди – вже Катря просить назад своєї обiцянки. «Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!..» – i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, – для матерi вже терпiла, її слухаючи.