Розділ «XVII»

– Не вiдрiкайтесь дiток, любко, – просить вже мати Пилипиху, – не вiдрiкайтеся втiхи своєї!

– Я сама собi раду раджу, – одкаже на те Пилипиха.

– Подаруйте вже дочцi своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! – говорить мати.

– I я її дуже люблю, – одказала Пилипиха.

– Хоч я вже одвiдаю Марусю, – кажу матерi та й пiшла до неї.

Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку.

– Боже поможи, Марусю! – вiтаю її.

– Спасибi. Сiдай, Химо.

– А що дитинцi?

Вона глянула на дитинку й одмовила!

– Терпить малесеньке.

– Була у нас твоя мати, Марусю, – кажу.

– Яка вона була? Що говорила?

– Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.

– Смутно менi те! – промовила Маруся.

Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.

Почали ми тиху розмову – згадування. Згадали наші забавки давнi дитячi, – пригадали й дiвочi безсумнiї часи… Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.

Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно – вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне – прислухається пильно; стихне усе знов i нема нiкого, – вона не зiтхне навiть, знов дожидає… Я й пiшла так – не бачила його, – не повернувся при менi. «Скажи матусi моїй, що прийду до неї, як моя дитинка трохи одужає», – просила мене Маруся прощаючись.

А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, – здається, нiкому не впiзналася її недуга – яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї – i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.

Маруся приїхала з дитинкою – дитинка ще не зовсiм одужала, – усе ще квилiло кришенятко. Я пам’ятаю добре те врем’я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, – не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить: